Мішель Уельбек - Покора

вона просила, дозволив роздягнути себе. Вона стала на коліна і почала з того, що довго та ніжно лизала мій анус, потім взяла мене за руку і примусила підвестися. Я притулився спиною до стіни. Міріам знову стала на коліна і облизала мої яйця, швидко подрочуючи.

– Скажеш, коли переходити до члена, – промурмотіла вона, перервавшись на мить.

Я почекав, поки бажання не стало нестерпним, і наказав:

– Зараз!

Я дивився їй в очі, коли її язик наближався до голівки члена; те, що я міг її бачити, збуджувало мене ще більше; вона була в дивному стані – зосереджена і знавісніла водночас; її язик пурхав над голівкою – то швидко торкаючись, то натискаючи і затримуючись; лівою рукою вона стискала основу прутня, а пальці правої погладжували мої яйця – хвилі насолоди напливали на мене й змивали мою свідомість, я заледве тримався на ногах, мало не непритомнів. І, перш ніж заревіти від задоволення, я знайшов сили попросити:

– Зупинись… зупинись…

Я ледве впізнав свій голос – змінений, майже нечутний.

– Не хочеш кінчити мені у рота?

– Не зараз…

– Гаразд… Сподіваюся, це означає, що ти маєш намір трахнути мене трохи пізніше. То як, повечеряємо?

Цього разу я замовив суші заздалегідь, і вони з середини дня чекали на нас у холодильнику; а поруч охолоджувалися дві пляшки шампанського.

– Слухай, Франсуа, – сказала Міріам, зробивши перший ковток, – розумієш: я ж не шльондра і не німфоманка. І якщо я тобі так смокчу, то лише тому, що кохаю тебе. Справді кохаю. Ти це розумієш?

Так, я розумів. Знав також, що було щось іще, про що вона не наважувалася сказати. Я довго дивився на неї, марно міркуючи, як взятися до цієї теми. Міріам допила шампанське, зітхнула, наповнила келих.

– Мої батьки вирішили залишити Францію, – зронила вона.

Я онімів. Вона осушила келих, наповнила його втретє й повела далі:

– Емігрують до Ізраїлю. Наступної середи у них літак на Тель-Авів. Навіть не чекатимуть на другий тур виборів. А найбільше неприємно те, що вони влаштували це все за нашими спинами, не повідомивши: відкрили банківський рахунок в Ізраїлі, орендували квартиру; тато відмовився від пенсії, будинок виставили на продаж – і все це потайки! Я ще можу зрозуміти, коли вони не радяться з моїми братиком і сестричкою – ті ще замалі, – але ж мені вже двадцять два, а вони просто беруть і ставлять мене перед фактом! Мене вони їхати не примушують: якщо наполягатиму, згодні зняти мені квартиру в Парижі; проте наближаються канікули, і я відчуваю, що не можу залишити їх – принаймні не тепер, це їх пригнітило б. Раптом я усвідомила: вже кілька місяців як до них ходять геть інші люди – батьки спілкуються тільки з євреями. Усі вечори вони проводили разом, шукали вихід, тож їдуть вони не самі – четверо або п’ятеро їхніх друзів завершили всі свої справи тут і перебираються до Ізраїлю. Цілу ніч я говорила з ними, але не змогла вплинути на їхнє рішення – вони переконані, що у Франції на євреїв чекає щось жахливе; дивно, з яким запізненням вони все сприймають, – я сказала, що це повна дурня, що Національний фронт давно вже відмовився від антисемітизму!

– Не так уже й давно. Ти надто молода, щоб пам’ятати, але батько лідерки – Жан-Марі Ле Пен – був тісно пов’язаний зі старим відгалуженням крайніх правих. Неприємний був тип, малописьменний – навряд чи він читав Дрюмона або Морраса[17]; проте він про них принаймні чув, вони були частиною його життя. Чого не скажеш про його доньку. Однак, навіть якщо пройде той мусульманин, не думаю, що вам варто чогось боятися. Він став партнером Соцпартії, тож не робитиме казна-чого.

– Щодо цього, – Міріам із сумнівом похитала головою, – я не така оптимістка, як ти. Коли до влади приходить мусульманська партія, євреї мають начуватися. Не пригадую винятків з цього правила…

Я мовчав; чесно кажучи, історію я знав погано – у ліцеї був неуважним, та й потім жодної книжки з історії не дочитав до кінця.

Міріам налила собі ще шампанського. Авжеж, саме так і треба було чинити – напитися й забути про обставини; до того ж шампанське було дуже смачним.

– Брат і сестра можуть продовжити навчання у школі, а я – піти до Тель-Авівського університету, мій диплом там визнається. Проте що мені робити в Ізраїлі? Я івритом жодного слова не знаю. Моя батьківщина – це Франція.

Її голос затремтів, я бачив, що вона ледь стримувала сльози.

– Так, я люблю Францію! – продовжувала Міріам все більш здушеним голосом. – Я люблю… не знаю, я люблю сир!

– О, сир у мене є!

Удаючи ідіота, я підскочив, намагаючись розсмішити її, побіг до холодильника. Справді, знайшлися сен-марселлен, конте, блакитний кос. Заразом я відкоркував пляшку білого вина. Проте Міріам не звернула на це уваги.

– До того ж… я не хочу, щоб ми розлучалися, – сказала вона і заплакала.

Я підвівся, підняв її, обійняв; я не знав, що їй казати. Я відвів Міріам до спальні, поклав на ліжко, ліг поруч. Вона тихо плакала.

Прокинувся я близько четвертої ранку; місяць був уповні, тож у кімнаті було дуже світло. Міріам лежала на животі у самій футболці. Звуки з бульвару майже не долинали. За кілька хвилин тихим ходом під’їхав «Рено Трафік» – автівка зупинилася навпроти нашого будинку. З авта вийшли двоє китайців, вони викурили по цигарці, роздивились навколо; потім там само несподівано скочили до автівки і рушили в бік Італійської брами[18]. Я повернувся на ліжко і погладив стегна Міріам; вона притулилася до мене, не прокинувшись.

Я перевернув її, розсунув ноги і почав пестити; вона майже одразу стала вологою, і я увійшов. Міріам завжди подобалася ця проста поза. Я підняв її ноги, щоб увійти глибше, і став штовхати. Часто кажуть, що жіноча насолода надто складна і загадкова; проте я не міг збагнути й природи власної насолоди. Я одразу відчув, що цього разу зможу стримуватися досить довго і зупинити за бажання хвилю насолоди. Мої стегна рухалися плавно й невтомно, і вже за кілька хвилин вона застогнала, потім зойкнула, а я продовжував рухи, продовжував навіть тоді, коли вона піхвою стала конвульсивно стискати мій прутень; я дихав повільно, без жодних зусиль; мені здавалося, ніби я – безсмертний; а потім вона крекнула, я впав на неї, схопив в обійми, а вона все повторювала: «О, любий… Коханий мій…» – і ридала.

Неділя, 22 травня

Вдруге я прокинувся о восьмій ранку, зварив кави – і знову ліг; Міріам мирно сопіла, і її подих у повільнішому темпі накладався на тихий шум кавоварки. У блакитному небі літали щокаті хмаринки – вони завжди здавалися мені хмаринками