Мішель Уельбек - Покора

більше того – це їхнє, дівоче, таємне бажання і природна схильність. Навпаки, після періоду відносного «дебошу», Гюїсманс перетворився мало не на ченця – і тут ми з ним розходилися. Я схопив роман «На шляху», погортав сторінки, потім повернувся до роману «В шлюбі» – духовного складника у собі я майже не відчував, а шкода, бо чернече життя існувало завжди, не змінювалося століттями, а от «жінки з казанками» – де їх шукати тепер? Певно, за часів Гюїсманса вони ще існували, проте в літературному середовищі, де він здобував досвід, їх не було. Факультет, чесно кажучи, також не був місцем для подібного типу жінок. От Міріам, скажімо – хіба перетворилася б вона з роками на «жіночку з казанком»? Я серйозно обмірковував це питання, аж раптом задзеленчав мобільний, і – диво! – дзвонила вона; я від несподіванки ледве знаходив слова, бо насправді не розраховував, що вона потелефонує. Я зиркнув на годинник: була майже десята вечора, стільки часу пішло на читання, я навіть поїсти забув! При цьому – зауважив я – друга пляшка вина була вже майже порожня.

– Чому б не…, – почала вона, трохи вагаючись. – Я тут подумала, чи не зустрітися нам завтра ввечері.

– Справді?..

– Завтра ж твій день народження! Що, забув?

– А, так… Звичайно, забув…

– До того ж, – вона знову помовчала, вагаючись, – я хотіла дещо тобі сказати. Словом, треба побачитися.

Субота, 21 травня

Я прокинувся о четвертій ранку; після дзвінка Міріам я дочитав «У шлюбі» – книжка, без перебільшення, була шедевром, – тож спав я трохи більше ніж три години. Жінку, яку Гюїсманс шукав упродовж усього життя, він описав ще у віці двадцяти шести – двадцяти семи років у своєму першому романі «Марта», виданому в Брюсселі у 1876 році. Лишаючись більшу частину часу «жіночкою з казанком», іноді – в певні години, уточнював автор – вона мала перетворюватися на «дівку». Ставати на певний час «дівкою» – це не здавалось аж таким складним, принаймні не складнішим за беарнський соус; і тим не менш він марно розшукував таку жінку. Я теж такої досі не знайшов. Те, що мені виповнилося сорок чотири, не було чимось таким надзвичайним – звичайнісінький день народження; проте саме в такому віці Гюїсманс знайшов себе у вірі. Дванадцятого липня 1892 року він уперше навідався до обителі Іньї у Марні[15]. Чотирнадцятого липня, після тривалих вагань, докладно описаних у романі «На шляху», письменник висповідався. А п’ятнадцятого липня – уперше з часів дитинства – отримав причастя.

Коли я працював над дисертацією, то провів тиждень у абатстві Ліґюже, де кількома роками пізніше Гюїсманс отримав чин облата[16], і тиждень у вже згаданому Іньї. Останнє майже повністю зруйнували під час Першої світової війни, однак поїздка стала мені в нагоді. Оздоба і меблі, хоч і оновлені, все ж зберегли простоту і оголеність, які так вразили Гюїсманса; а розклад численних молитов і щоденних служб – від ангелуса о четвертій ранку до надвечірньої «Salve Regina» – залишився той самий. Їли спільно і мовчки – це теж діяло дуже заспокійливо, особливо якщо порівнювати з університетською їдальнею; пригадав я і те, що ченці готували шоколад і печиво «макарон» – ці продукти, розхвалені путівником «Petit Fut`e», продавалися по всій Франції.

Я усвідомлював, що підпасти під чари чернечого життя нескладно – хоча мій погляд на нього, безперечно, значно відрізнявся від погляду Гюїсманса. Мені ніяк не вдавалося не те що відчути його демонстративної відрази до плотських утіх – навіть уявити це відчуття. Зазвичай у моєму тілі гніздилося безліч болісних недуг – мігрені, хвороби шкіри, зубний біль, геморой, – які невтомно чергувалися, майже ніколи не залишаючи мене в спокої. А мені ж було лише сорок чотири! Що ж буде у п’ятдесят, шістдесят і далі?! Я перетворювався на купу органів, які поволі розкладатимуться, і життя моє – похмуре, банальне, безрадісне – скидатиметься на безперервні тортури. Зрештою, єдиним органом, який відлунював у свідомість не болем, а задоволенням, був прутень. Скромний за розмірами, проте витривалий, він служив мені вірно – втім, напевно, служив йому я, а не навпаки; однак цей «зашморг» цілком можна було терпіти – прутень ніколи мені не наказував, натомість потроху, без сварок і лайки спонукав мене до життя у суспільстві. Я знав, що того вечора він вступиться за Міріам – вони завжди були у добрих стосунках, Міріам поводилася з ним з повагою і турботою, що дарувало мені неймовірну втіху. Взагалі ж мені не було де черпати насолоду, бо навіть цього мене було позбавлено. Я значно менше цікавився інтелектуальним життям; моє соціальне життя було так само незадовільне, як і життя фізичне; воно являло собою шерег дрібних невдач – забита раковина, поламаний Інтернет, втрата балів за неправильне керування автом, крадійкувата прибиральниця, помилка у податковій декларації, – вони накопичувалися безперервно, майже ніколи не лишаючи мене в спокої. Гадаю, у монастирі можна уникнути більшості клопотів, зняти тягар особистого існування. Авжеж, доведеться відмовитися й від насолоди – проте це пережити ще можна. Шкода, думав я, не відриваючись від книжки, що Гюїсманс у романі «На шляху» підкреслює свою відразу до колишніх гулянок; хтозна, певно, у цих рядках він був не занадто щирим. Я підозрював, що монастир приваблював Гюїсманса аж ніяк не відмовою від плотських утіх; скоріше за все, там він міг позбутися виснажливого нерадісного шерегу повсякденних турбот – усього того, що він так майстерно змалював у романі «За течією». Принаймні у монастирі вас забезпечували дахом над головою та постіллю – і, якщо пощастить, вічним життям.

Міріам подзвонила у двері близько сьомої вечора.

– З днем народження, Франсуа, – прошепотіла вона на порозі, кинулася до мене й поцілувала; поцілунок був тривалим і пристрасним, наші губи і язики сплелися. Зайшовши разом із нею до вітальні, я збагнув, що вона сексуальніша, ніж минулого разу. Міріам вдягнула іншу чорну міні-спідницю – значно коротшу, а також панчохи; тож, коли вона всілася на канапу, я помітив чорні підв’язки на білосніжних стегнах. Чорна блузка була абсолютно прозорою – можна було бачити, як похитуються її груди; і я збагнув, що мої пальці досі пам’ятають доторки до сосків; Міріам усміхнулась, ніби вагаючись, і я відчув у цій миті невизначеність і фатум.

– Ти принесла мені подарунок? – запитав я, намагаючись надати своєму тону грайливості і розрядити обстановку.

– Ні, – серйозно відповіла вона, – не знайшла нічого, що мені справді сподобалося б.

Ще трохи помовчавши, Міріам одним рухом розвела ноги; трусиків на ній не було, а спідниця була такою куцою, що миттю повністю оголилася охайно виголена смужка піхви.

– Зараз я зроблю тобі мінет, дуже добрий мінет. Ходи сюди, сідай.

Я зробив, як