Остап Дроздів - №1

австрійському будинку. Там були мармурові сходи і мідне поруччя. Половину його вже стибрили, причому мешканці цього ж будинку. Всередині — чудовий дворик. Але якась наволоч накидала туди трухлявих дощок і поставила розколупаний диван, з якого вульгарно стирчать пружини, закликаючи на себе сісти. Внизу, на першому поверсі, хтось наклав купу. Я не ветеринар, але господарі цієї псини мали би змінити їй раціон.

У цьому будинку колись жив власник приватного бакалійного склепу з усією родиною. То були австрійські євреї. Зараз у ці вишукані палати потрапили нові мешканці. Іруся мала б їх ненавидіти за всі ці обписані стіни, але їх по-своєму шкода. Вони теж пережили страшну трагедію. Вони потрапили в непритаманну їм архітектуру. В чужу їм культуру. Культуру міста. Люди на генетичному рівні успадкували любов до природи, вони зі світом на ти. Тому й харкають просто на землю — вона природним чином прибере харкотиння. Тому й гадять собі під ніс — на природі запахів не чути. Тому і йдуть на червоне світло, звикши до сільського бездоріжжя. Вони переробляють навколишній простір під себе. Вони не виживуть, якщо не перероблять. У них немає виходу, це питання їхнього життя і смерті.

Того сирого вечора я встановив свій новий рекорд — із подолання відстані до вокзалу за мізерний відрізок часу. Як на зло, мій вагон виявився до всього іншого ще й причіпним. Це сама дупа потягу. Тож мені довелося спринтерським темпом промчати вздовж усього ешелону і буквально застрибнути в потрібний вагон. Це вже у своєму купе, коли я знесилено гепнувся на нижню канапу, роздивився уважно свій квиток. Виявляється, я їду на міжнародну конференцію з прав людини у вагоні з красномовним номером 00. Це тільки в нас можуть додуматися офіційно присвоювати вагонам номери туалетів. Дуже далекоглядно.

Провідником виявився куций на зріст алкоголік із волохатими грудьми. І він вирішив у вагоні під номером 00 влаштувати альтернативний вагон-ресторан. До цього нащадка горил цілу ніч сходилися провідники передніх вагонів і, судячи з характерного запаху, заїдали горілку жирною ковбасою салямі. Від тлущу їх ще більше розносило, тому кожен вхід і вихід супроводжувався гучним трасканням дверей і специфічною лексикою, яка це траскання супроводжувала. Особливо влучно звучали фальцетні застереження мого провідника:

— Якого хрєна гримаєш — тут же ж люди сплять!

А люди не спали. Принаймні я точно ні. Не спали й мої однонічні сусіди. Один із них виявився крутим чиновником. Що він робить у вагоні 00, а не в СВ, — невідомо. Чиновники теж безсилі перед витівками Укрзалізниці. Втім, він не дуже переймався невідповідністю обстановки, а зосереджено щось набирав у ноуті. Оскільки цей чиновник був піді мною, я одним оком підгледів, що він клацає. Нічого цікавого — якісь звіти про виконаний моніторинг. Чого саме — навіть не було охоти підглядати. Ось так інспектори, які приїжджають моніторити чиюсь роботу, складають свої звіти для галочки посеред ночі у вагоні-туалеті, з солоним запахом салямі навколо.

Інші мої супутники виявилися гетеросексуальною парою. Насправді сексуальною, й особливо гарною була вона. Молода дівчина з жагучим чорним волоссям, укладеним під хлопчика. Чорні лискучі очі на пів-обличчя нагадали мені шматяну косулю, яку мені подарували хресні на моє 2-річчя. Мама тоді дико здивувалася: навіщо хлопчикові дарувати м’яку косулю з величезними очима-ґудзиками? У тієї дівчини очі були великі й гуморні. Носик — доверху. І прегарні пальчики на ногах. Такі правильні, м’якенькі, як у пупсика. Даю ґарантію, вона в їхніх стосунках — типовий актив. Вона завоювала свого хлопця і ним керує. Фактично вона — це і є їхні стосунки. Якщо вона раптом перестане над ними працювати і тягнути їх на собі — ці стосунки зачахнуть, як непідлитий фікус. І тоді її хлопець із приземистим рівнем IQ звинуватить її в усьому. Нервово кусаючи широчезні нігті, ображено промукає:

— Ти так змінилася...

Він мені зразу не сподобався. Теля! Натуральне теля, якого треба вести на мотузці. На галявину і з галявини. До ліжка і з ліжка. А ці ноги... Господи, дай мені сили не зригатися! Ну звідки такі потворні пальці на ногах? Треба буде зробити анатомічну розвідку серед знайомих медиків про те, з яких причин з’являються такі жахливі стопи. Другий палець аномально довгий, покручений і з гульками замість фаланг. Нігті якогось синюшно-жовтуватого відтінку, матові, нерівні, зі слідами мікроволокон від шкарпеток. Що вона в ньому знайшла? Він же ніякий! Чоло — 2 см заввишки, і зразу починається колюча коротюсінька гривка. Лице — таких мільйони, навіть не запам’ятаєш. Такі обличчя я називаю кислими, петеушними. Говорити з ним складно про щось змістовне. Принаймні з того, що я почув, — він здатен структуровано говорити про мобілки, про нові акції мобільних операторів, про «діски з фільмами», про роботу, яка йому «остопізділа». Вона все це слухала, і я виразно побачив, що вона його не кохає — вона його просто вивчає. Він для неї — експонат. Вона підвищує свою самооцінку за рахунок оцього теляти, позбавленого печаті інтелекту. Їй страшенно подобається роль рушія, роль Піґмаліона, який ліпить щось своє з цього штивного пластиліну. В усякому разі, протримаються вони недовго. І вже дуже скоро він опиниться там, де йому й місце, — біля якоїсь сцикухи.

Посередненький готель. Розпакована сумка. Очищувальний душ. Нічні потяги Львів — Київ придумав той, хто заздрить Києву. Бо всі вони прибувають до столиці рано-вранці, коли надворі мерзлякувато і похмуро. Пливеш порожнім пероном у юрбі інших прибульців і ненавидиш столицю за холод і бридку невиспаність, якими вона тебе стрічає. Я дуже не люблю Києва, мої почуття до нього тяжіють радше до ненависті, до органічного відторгнення. Не люблю — і все. Єдина вигода з таких поїздок — вечірні блукання. Містом, яке робить малих людей великими, великими в усій своїй малості. Містом утікачів і зрадників. Містом провінціалів, які соромляться провінції й себе самого, які скидають, немов ящірка, хвіст усього, чим вони є насправді. Містом циніків. Містом понтів. Містом зневаги до гірше одягненого і гірше взутого. Містом новонавернених парафіян колективної сталіци, яка їх одразу перекопичує на рускоязичний лад і поселяє в вєчєрній квартал. Оцю стрімку втрату самого себе, своїх докорінних звичок я спостерігав безліч разів — і завжди випадав в осад. Ну як можна за одну ніч позбавити себе себе?

Моя мама ні разу не бувала в Києві. Хоча ні — бувала проїздом, коли за рік до Чорнобиля ми відпочивали в Ірпені на дивній базі відпочинку, фірмовим стилем якої була відсутність будь-якого стилю. Кімнати блочної системи, залізні ліжка-нари, квадратні тумбочки з дверцятами