Кетрін Стокетт - Прислуга

якогось чоловіка, вищого за шість футів, думаю, якби Євгенія просто спробувала… — Вона притискає руку до живота, сама думка провокує її виразку.

Я вислизаю з капців і спускаюся сходами ґанку, а мама просить мене взутися, погрожуючи лишаєм і кліщовим енцефалітом. Неминучістю смерті через відсутність взуття. Смертю через відсутність чоловіка. Я здригаюся від того забутого відчуття, якого в мене не було вже три місяці, від часу закінчення коледжу. Мене вкинули в місце, до якого я більше не належу. Я однозначно повинна перебувати не тут із мамою й татом, можливо, навіть не з Гіллі й Елізабет.

— …ось тобі двадцять три роки, а я у твоєму віці вже мала Карлтона… — торочить своє мама.

Я стою під рожевим миртом, спостерігаю за матір’ю на ґанку. Лілії вже скинули свій цвіт. Уже майже вересень.

Я не була милою дитиною. Коли народилася, мій старший брат, Карлтон, глянув на мене та заявив на всю лікарняну палату: «Це не дитина, це Скітер!»[5], і прізвисько прижилося. Я була довгою (довгоногою), по-комариному тонкою й мала двадцять п’ять дюймів — рекорд у Баптистській лікарні. Коли підросла, прі­звисько стало ще точнішим: у дитинстві в мене був гострий, дзьобоподібний ніс. Мама все життя намагалася переконати людей звертатися до мене на ім’я — Євгенія.

Місіс Шарлотта Будро Кантрель Фелан не любить прізвиськ.

До шістнадцяти років я була не просто дуже високою, а ненормально високою. Такою високою, що на шкільних фотографіях мене, єдину з дівчат, ставили в задньому ряду разом із хлопчиками. Такою високою, що мама всю ніч відгинала відлоги на одязі, розтягувала рукави на светрі, вирівнювала волосся перед танцями, хоча її про це не просили, нарешті, натискала на мою голову, ніби вона могла б утиснути мене назад у ті роки, коли їй доводилося нагадувати, що треба стояти рівно. А коли мені виповнилося сімнадцять, мама вважала, що краще би в мене був апоплексичний пронос, тільки б я не стояла струнко. Її зріст був п’ять футів чотири дюйми, й вона була першою віце-міс Південної Кароліни. Вона вирішила, що з моєї ситуації є єдиний вихід.

Інструкція з полювання на чоловіка міс Шарлотти Фелан, правило за номером один: симпатична, мініатюрна дівчина повинна підкреслювати свою красу за допомогою макіяжу та гарної постави. Висока й простакувата — трастовим фондом.

Я мала зріст п’ять футів одинадцять дюймів і двадцять п’ять тисяч бавовняних доларів на рахунку, і якщо в цьому не видно краси, їй Богу, це означає, що претендент не достатньо розумний, щоби стати частиною сім’ї.

***

Моя дитяча спальня знаходилася на верхньому поверсі батьківського будинку. Там білосніжні бильця крісел і на ліпнині рожеві херувимчики. А на шпалерах — м’ятно-зелені пуп’янки. Фактично — це горище з довгими похилими стінами, тож у багатьох місцях я не можу випрямитися. Завдяки еркеру кімната здається круглою. І після щоденного материного пиляння щодо пошуку чоловіка я сплю, немов у весільному торті.

А проте це мій прихисток. Тепло розширюється, і тут збирається гаряча повітряна куля, тож сюди ніхто не заходить. Сходи вузькі, батькам важко підніматися. Наша попередня покоївка, Константін, щодня дивилася на ті сходи, як на ворога. Це було єдине, за що я не любила верхнього поверху будинку: він відділяв мене від моєї Константін.

Через три дні після моєї розмови з матір’ю на ґанку я розклала на своєму столі оголошення з «Джексон Джорнал». Увесь ранок мама ходила за мною назирці з новим засобом для випрямлення волосся, а тато на ґанку кричав і кляв бавовняні поля, бо вони тануть, як сніг улітку. Після бавовняних довгоносиків дощ — це найгірше, що може статися під час збирання врожаю. Ще не вересень, але осінні зливи вже почались.

У моїй руці червона ручка, розглядаю непоказний, єдиний стовпчик під рубрикою Робота: жінки.

Кеннінґтон: потрібна продавчиня — врівноваженість, хороші манери, усмішка!

Трим, потрібна молода секретарка. Вміння набирати текст необов’язкове. Питати містера Сандерса.

Ісусе, якщо їй не потрібно вміти набирати текст, то що ж вона тоді робитиме?

Потрібна молодша стенографістка, Персі енд Ґрей, з/п 1.25 дол./год.

Це нове. Обводжу його.

Не заперечиш, в університеті я важко працювала. Доки мої друзі пили ром з колою на вечірках «Фі Дельта Тета» та приміряли мамині корсети, я сиділа в читальні й годинами писала — здебільшого курсові роботи, а ще оповідання, погані вірші, епізоди Доктора Кілдера, рекламні пісеньки «Пелл-Мелл», листи-скарги, листи з вимогою викупу, любовні листи хлопчакам, яких я зустрічала в класі, але з якими мені не вистачило нахабства заговорити, і які я так і не надіслала. Звичайно, я мріяла про побачення з футболістами, але моєю справжньою мрією було одного прекрасного дня написати щось таке, що люди справді читали б.

У четвертому семестрі на останньому курсі я подала заяву тільки на одну роботу, але це була хороша робота, за шістсот миль від Міссісіпі. Я кинула двадцять центів у телефонний апарат у супермаркеті й розпитала про посаду редактора у видавництві «Гарпер енд Роу», що знаходиться на 33-й вулиці в Мангеттені.

Я побачила оголошення в «Нью-Йорк Таймс» в університетській бібліотеці й того самого дня надіслала їм своє резюме. Сповнена надії, я навіть зателефонувала щодо квартири на 85-й Іст-стрит, квартири з однією спальнею та плитою за сорок п’ять доларів на місяць. Авіакомпанія «Дельта» повідомила мені, що квиток в один бік до аеропорту Айдлвайлд коштує сімдесят три долари. Я не бачила сенсу подаватися більше, ніж на одну роботу, але вони зі мною так і не зв’язались.

Мій погляд ковзає вниз — Робота: чоловіки. Там мінімум чотири колонки, заповнені оголошеннями — банківські менеджери, бухгалтери, фахівці з кредитів, збирачі бавовни. На цій сторінці оголошень «Персі енд Ґрей» пропонує посаду молодшого стенографіста й платить чоловікам на п’ятдесят центів на годину більше.

— Міс Скітер, вам телефонують, — гукає Паскаґула знизу сходів.

Я спускаюся до єдиного телефона в домі. Паскаґула тримає слухавку. Вона маленька, як дитина, на зріст навіть не п’ять футів, і чорна, як ніч. Її волосся закручене навколо голови, а білу робочу сукню спеціально підшито, щоби пасувала до її коротких рук і ніг.

— Вам телефонує міс Гіллі, — каже вона й мокрою рукою подає мені слухавку.

Я сиджу за білим металевим столом. Кухня велика й квадратна, там жарко. В окремих місцях чорно-біла лінолеумна плитка потріскалася, а перед мийкою зносилася й стала тонкою. Нова срібляста посудомийна машина стоїть посеред кімнати, до неї прикріплений шланг, який тягнеться від крана.

— Він приїжджає в наступні вихідні, — говорить Гіллі. — В субо­ту ввечері. Ти вільна?

— А-а-а, треба перевірити календар, — відповідаю. В голосі Гіллі немає й сліду нашої сварки в бридж-клубі. Я не надто цьому довіряю, та відчуваю полегшення.

— Не можу повірити,