Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Аш-Зіра схилилась і прошепотіла їй у вухо:

— Коли пробудиться він — нам вже не буде потреби ховатися у снах людей. Ми повернемося у тіло світу.

Гражина билася в конвульсіях. Її руки були прикувами до енергетичних ланцюгів — невидимих, але нездоланних. Вона намагалась говорити, проклясти, просити — та уста не слухались, м’язи корчились у дикому, нелюдському спазмі.

Її тіло парувало. Пахло обпаленою шкірою, старою кров’ю і квітами мертвих пустель.

Останнє, що вона побачила перед тим, як втратити свідомість — це обличчя Аш-Зіри, яка вказала на її серце:

— Це сховище. І ключ.

Потім — темрява.
Тиша.
Занепад.

Гражина прокинулась у вітальні. Все тіло пекло. Піт стікав вздовж хребта. На шкірі — справжні, червоні, рельєфні знаки. І біль.

Нескінченний, священний біль.

У барнхаусі було тихо. Занадто тихо, як для простору, що кілька хвилин тому ще дихав напругою. Дощ стукав у дах, хоча за вікном — червень, важке повітря пульсувало.

Гражина лежала на дивані, напівроздягнена, вся в поту. Її груди повільно здіймались, очі ще були заплющені, а обличчя — бліде, мов крейда. Її шкіра була списана мовою, якої не мав знати жоден смертний: шрами, знаки, клейма — вони світились під шкірою, як жар під попелом.

— Вона не торкалася каменю, Вікторе, — прошепотіла Белла, стоячи над тілом подруги. — Вони… затягнули її самі. Тепер це — щось нове. Вони її обрали?

Віктор сидів поруч, зморшки на лобі ніби вирізав хтось ножем. Він мовчав. Погляд ковзав по шрамах Гражини, по лініях, які ніби йшли до центру — до серця.

Белла повільно опустилась навколішки. В її очах палало щось більше за тривогу — щось древнє. Вона простягла руку і ніжно торкнулася чола Гражини.

— Я не знаю, звідки це в мені… але я пам’ятаю цю силу. Вона хоче захистити її. 

Тіло Гражини здригнулось. Наче невидима хвиля пробіглася по її тілу. Під шкірою щось ворухнулось — немов полум’я, що шукало вихід.

І тоді з Белли виринуло світло. Воно не мало кольору, але мало вагу — енергетичне, густе, наче туман після бурі. Світло ввійшло в Гражину через чоло, крізь кістку, нерви, спогади… Крізь усе.

Гражина судомно зітхнула. Потім ще раз. І розплющила очі. Вони були затуманені, але живі. Біль пішов — очі в неї знов ясні, тіло розслабилось.

Але шрами залишились. І знаки. І клейма, що вже не світились, але залишилися частиною її.

— Я пам’ятаю… усе, — прошепотіла вона. — Вони карбували на мені майбутнє. Я — карта. Я — попередження.

Віктор підвів голову:

— Тоді нам треба зрозуміти, куди ця карта веде. І хто нею хоче скористатися.

Белла мовчки витирала вологе волосся Гражини, мов ритуал очищення. Але у її очах уже світилася інша тривога.

Джини більше не чекали. Вони почали діяти.

                                                                       ----------------------

Барнхаус, що стояв на схилі, зустрів Юліана і Ніка тишею. Ніч уже давно впала на Буковину, лиш срібло місяця торкалося даху, мов хотіло стерти з нього тінь невідомого.

Двигун стих. Юліан вийшов першим — обличчя втомлене, але очі насторожені. За ним, із затримкою, вийшов Нік. Його завжди міцна постава була тепер трохи зламана — мовби він залишив частину себе в Сегеді… чи, може, ще раніше — у Славуті.

Двері відчинились ще до того, як вони постукали. Белла стояла на порозі — боса, в одній бавовняній сорочці, з відбитком тривоги в очах.

— Вона спить. Після всього… їй потрібно час. Але ви маєте це побачити. — Белла відступила вбік.

У вітальні було напівтемно. Віктор стояв біля столу, руки схрещені, але лице — перекошене хвилюванням. На дивані, загорнута в ковдру, лежала Гражина. Її волосся було злиплим, чоло вологим, але дихання — рівне. Тільки те, що було під ковдрою, викликало у Юліана різкий, болючий подих.

— Вони залишили на ній мапу, — сказав Віктор, майже не рухаючи губами. — Живий сувій.

Юліан підійшов ближче. З ковдри визирало оголене плече — опечене, затавроване незрозумілими знаками. Клейма тяглися вниз, під ребра, де, здавалося, навіть шкіра не мала більше сили триматися живою.

— Господи… — прошепотів Нік, — вона… це було з нею насправді?

— Ми бачили, як вона зникла без дотику до артефакту, — мовила Белла. — Її затягнули. Вони… вже серед нас. Вони бачать нас. І тепер, мабуть, через неї… можуть прийти.

Юліан затис кулак. Від втоми тремтіли повіки.

— Після Сегеда я думав, що знайшов фрагмент істини… А тепер бачу — це лише уламок від жорен, що меле саму реальність.

— У Славуті — жах, у Сегеді — мовчазний жах, — додав Нік. — А тут… тут уже наслідки.

— Ми маємо часу дедалі менше. І тепер — вони вже не ховаються, — прорік Юліан. — Тепер вони йдуть до нас. І Гражина — перша, хто витримав це і лишився людиною. Якщо… ще лишилась.

Настала тиша. Її порушував лише подих сплячої.

І в цій тиші вже не було звичайної ночі. Це була передмова до чогось значно більшого. До війни, яку ніхто з них не обирав — але яка вже почалась.

Юліан сів за стіл і на мить втупився у дерев’яну поверхню, мов розгладжував власні думки. Тишу порушував лише слабкий вітер з лісу, що ковзав уздовж вікон. У повітрі стояла тривожна застиглість — як перед штормом.

— Мені  показли мені фрагмент стародавнього манускрипту, — заговорив Юліан. — Імовірно, його переписали монахи у XIV столітті, але сам текст... значно старіший. У ньому згадується ім’я, якого я не чув навіть у записах ордену. Шаар'джар.

Белла підвелась, підійшла ближче. У неї вже була підозра — це ім’я лунало в маренні Гражини. Віктор лиш тихо кивнув.