Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Ранок зустрів мене холодним душем і тупим болем у скронях. 
Вино залишило свій слід — не тільки в голові, але й у моїх думках. 
Я сиділа перед дзеркалом із чашкою кави, повільно водила пальцями по ключицях, ніби звикала до власного тіла. 
Хто ти, Карино? 
Правильна дівчинка, якою мене хотіли бачити все життя? 
Чи та, яка могла змусити хлопця згоріти від одного слова? 
Я згадала, як Арсен дивився на мене в машині. Його очі — темні, пронизливі — ніби намагалися просвердлити мене наскрізь. Але він нічого не зробив. 
Він думає, що я вже не та? 
Я видихнула, допиваючи каву одним ковтком, і раптом ухвалила рішення. 
Нехай боїться. 
На цій роботі мене нічого не тримає, окрім кредитів. А що, якщо я все одно піду? Що, якщо ці кілька тижнів — мій особистий експеримент? 
Скинути з себе правильність. 
Показати, яка я насправді. 
Хай він думає, що приборкав мене. Хай здається йому, що я мишка у його руках. Нехай... А потім я покажу, як кусаються миші. 

На роботу я прийшла в облягаючій чорній сукні, яка обіймала фігуру, наче друга шкіра. Довжина до коліна, строгий фасон — все в межах дрес-коду. Але тканина... Тканина натякала на щось більше. На губах — винний відтінок помади, волосся випрямлене й ідеально гладке, ніби я сама себе відшліфувала до блиску. 
Коли я увійшла до офісу, кілька голів повернулося в мій бік. Дівчата з відділу кинули короткі заздрісні погляди. Хлопці завмерли на секунду, а потім одразу втупилися в монітори, ніби побоялися обпектися. 
Я зробила вигляд, що нікого не помічаю. Відчувала, як натягується моя внутрішня пружина. 
Знову ця гра. 
Та сама, що була в школі. 
Я могла розривати чоловіків одним лише поглядом — і вони навіть не розуміли, чому їм так важко дихати поруч зі мною. 
У душі вирувала азартна хвиля. 
— Доброго ранку, Карино, — облизуючи губи, привітався Ігор із фінансового. 
Я навіть не глянула в його бік. 
— Доброго, — кинула сухо, проходячи повз. 
Я чекала на нього. 
На Арсена. 
Чекала, коли він з'явиться у своєму дорогому костюмі, з холодним обличчям і цим чортовим поглядом, від якого всередині все стискається в тугий вузол. 
Двері в кінці коридору клацнули. 
Майже безшумно, але я відчула. 
Серце забилось швидше, і я повільно повернула голову. 
Він ішов повз кабінети — впевнений, спокійний, наче король, якому весь світ належить. 
Наші погляди зустрілися на одну мить. Його очі ковзнули по мені знизу вгору. Ледь помітний рух підборіддя — він оцінив. Але нічого не сказав.
 Я витримала паузу, не відводячи очей. Відчула, як між нами клацнула невидима іскра. 
Твоя черга боятися, Арсене. 
Він пройшов повз, а я залишилася стояти — з піднятим підборіддям, з гострим присмаком перемоги на губах. 

День проходив, як завжди. Кавовий запах змішувався з напругою, що розтяглася у повітрі, як струна. Я сиділа за комп’ютером, механічно перебираючи документи, але всередині мене грала зовсім інша мелодія. Погляд сам по собі раз у раз сковзав до скляного кабінету Арсена. 
Він там. 
Залишався тінню, яка впивалася в мене навіть через кілька стін. Мене все ще пекла його мовчазна реакція. 
А може не помітив?  
Пальці стиснулися на мишці, ніби я могла задушити її голими руками. Я не помітила, як біля мого столу зупинилася Тетяна Савчук, поки її голос не залунала низьким, в’язким шепотом: 
— Я бачила, як ти дивишся на нашого керівника. 
Від її голосу шкіра вкрилася сиротами. 
Я повільно підняла очі. 
Савчук виглядала так, ніби її витесали з крижаного каменю — пряма постава, ідеальна зачіска, строгий чорний костюм, що сидів бездоганно. В її погляді жила сила, яка могла розчавити кого завгодно без єдиного слова. Її очі ковзнули по мені зверхньо, із легким презирством. 
— Думаєш, він таких, як ти, раніше не бачив? 
Вона нахилилася ближче, і від її парфумів — холодних, терпких — мені стало важко дихати. 
— Новенькі завжди думають, що можуть залізти вище, якщо розставлять ноги. Але я тобі скажу... 
Її губи склалися у тонку посмішку. 
— Ця фірма — не той випадок. Тут виживають ті, хто вміє тримати язик за зубами. І грати за правилами. 
В мені щось обірвалося. 
Розставлять ноги? За кого вона мене приймає? 
Тримає язик за зубами?
Я втисла нігті в долоні, щоб не вибухнути. 
Мені завжди це казали. Вдома, у школі, на інших роботах. 

Будь правильною, Карино. Не висовуйся, Карино. Мовчи. Потерпи. Підлаштуйся. 
Але сьогодні я вже не хотіла мовчати. 
— Ви боїтеся конкуренції, Тетяно Вікторівно? 
Я сама не впізнала свій голос — низький, повільний, наче зміїний шипіт. 
В її очах щось спалахнуло. 
— Конкуренції? — її губи розтяглися в фальшиву посмішку. — Від тебе, малявко? 
Вона була вищою. Досвідченішою. І точно знала, як затоптати суперника ще до того, як той встигне відкрити рота. 
Я на секунду відчула, як ґрунт вислизає з-під ніг. 
Вона наблизилася майже впритул, нахилилася, щоб її голос почула тільки я. 
— Ти думаєш, він дивиться на тебе? Бавиться? Може, він навіть покладе тебе в ліжко — на одну ніч. Але завтра ти вилетиш звідси з одним обхідним листом.
Я відчула, як у горлі запекло. 
— Я тут дванадцять років, — прошипіла вона. — І таких, як ти, я бачила десятками. Красиві, нахабні, гарячі. Вони думають, що весь світ лежить у них під ногами... Поки не натикаються на мене. 
Її нігті лягли мені на стіл, наче хижі кігті. 
— Хочеш грати в ігри, Карино? Давай. Але запам’ятай одне — в цій фірмі виграю завжди я. 
Вона випросталася і пішла, залишаючи по собі тільки холодний запах парфумів. 
Я сиділа мовчки, впершись поглядом у монітор. 
Пекучий сором обпік шию, груди. 
Вона виграла. 
Я почувалася маленькою. Жалюгідною. 
Але... Десь під шкірою, у самій глибині, почало ворушитися щось інше. Старе. Забуте. 
Це тільки початок.