Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

У салоні пахло чимось дорогим — шкірою, деревом і ще легким, ледве вловимим ароматом чоловічого парфуму, від якого тягне теплою млостю під грудьми. 
Арсен мовчки сів за кермо, завів двигун. М'яке гудіння заповнило простір. 
Ми рушили повільно, ковзаючи нічним містом. 
— Новий рекорд. Цілих десять хвилин без балачок, — він кинув швидкий погляд у мій бік. — Не знав тебе такою. 
— Може, ти мене просто погано знав. 
— А може, ти ховаєшся, Карино. 
Серце стиснулося. 
Його голос звучав спокійно, але між словами ховалося щось важке. 
— Нічого я не ховаю. 
— Невже? — Арсен усміхнувся куточком губ, наче не повірив. — А як же та зухвала дівчинка, яка колись знала, як правильно боляче вдарити? 
Я різко повернула голову. 
— Це було давно. 
— Ти думаєш, якщо надіти білу сорочку і удавати з себе правильну дівчинку, то зітреш все, що було? 
Кров прилила до щік. 
— Це ти зараз до чого? 
— Просто цікаво... Чи є під цією оболонкою щось справжнє? 
Мені хотілося вдарити його. А ще більше — вибити цю самовпевнену посмішку. 
— Я тобі не іграшка, Арсене. 
— Ні? 
Він різко загальмував на світлофорі. Вузький простір салону раптом став ще тіснішим. 
Я відчула його погляд на собі — гарячий, важкий, неначе пальці ковзнули по шкірі. 
— А мені здається, ти саме така — просто іграшка. Тільки досі не вирішила, хто буде гратися тобою. 
Тіло затремтіло від ледь помітного уколу. 
Він не мав права. 
Ніхто не мав права. 
— Припини, — виривається шепотом. 
— Боїшся? 
— Ні. 
— Брешеш. 
Світло перемкнулося на зелене. Машина плавно рушила вперед. 
— Навіть якщо я була такою, як ти кажеш... — я зціпила зуби. — Люди змінюються. 
Арсен на мить замовк, а потім його голос пройняв мене наскрізь: 
— Люди ховаються. А змінюються одиниці. 

__________

Арсен мовчав. Лише пальці барабанили по кермі у такт неголосній музиці, що ледь чутно лилася з динаміків. Від нього віяло холодною впевненістю, наче він тримав у руках не лише кермо, а й мене саму — затискав між своїх слів, поглядів, пауз. 
Я відчувала, як шкіра на шиї поколює від його присутності. 
Він дратував мене. Змушував згадувати те, що я поховала глибоко під шаром правильної поведінки, блузок з акуратними комірами та ввічливих посмішок. 
Справжня я... 
Він хотів докопатися до неї. 
— Скажи, — його голос обпік тишу. — Чому ти тут працюєш? 
Я насупилася, втупившись у вогні нічного міста за вікном. 
— Бо треба гроші. 
— Це відповідь, яку ти повторюєш усім. А для себе? 
Пульс прискорився. 
— Я шукаю себе, — вирвалося нарешті. 
— А знаєш, у чому проблема тих, хто шукає себе? 
Я мовчала. 
— Вони не хочуть знайти. 
Слова вдарили прямо в груди, залишивши в мені щось гостре й хворобливе. 
Я стисла пальці на ремені сумки. 
— Ти думаєш, знаєш мене? 
— Знаю, — просто відповів він. — Краще, ніж ти сама. 
Машина різко загальмувала біля зупинки на околиці, далеко від мого будинку. 
— Виходь. 
Я повернула голову, не вірячи своїм вухам. 
— Серйозно? 
— Ти хотіла свободи. Ось вона. Пішки до дому — чудовий шанс відчути себе собою. 
Його погляд був холодний, зухвалий. 
Він випробовував мене. 
Я відчинила дверцята, ніби зібравши в собі все презирство, яке могла. 
— Ти думаєш, що крутий? 
— Я знаю, що крутий. А ти — просто дівчинка, яка боїться подивитися в дзеркало. 
Дверцята грюкнули так, що дзвін відбився вночі. 
Я стояла на мокрому тротуарі, поки чорний Audi плавно зник за поворотом, залишивши по собі тільки запах гуми й ображену тишу. 
Гадина. 
Але десь під ребрами вже розгоралася тонка, збудлива нитка... 
Ніби він знову торкнувся мене там, де давно не торкався ніхто. 

___________

Вино розтікалося по стінках бокала густим рубіновим відтінком. 
Я сиділа на підвіконні у своїй квартирі, загорнувшись у плед, і дивилася на нічне місто. Вулиці блищали після дощу, ліхтарі розпливалися жовтими ореолами в калюжах, а в мені пульсувала чорна образа. 
Арсен вліз у мою голову. 
Своїм голосом. Своїм поглядом. Своєю дратівливою впевненістю, яка вимотувала сильніше, ніж цілий робочий день. 
Я притулилася до холодного скла і заплющила очі. 
— Знаю тебе краще, ніж ти сама... — передражнила його з гіркою посмішкою. 
Звідки йому знати, як важко бути собою, коли тебе все життя вчили бути такою, як всі? 
Пляшка білого сухого на полиці чекала свого часу кілька тижнів — на особливий випадок, якого так і не сталося. 
Я відкрутила кришку й налила повний бокал, не розбираючись у сортах і не відчуваючи тонких ноток смаку. Вино текло по горлу, гаряче й терпке, обпікаючи зсередини. 
Злість змішувалася з бажанням. 
Від думок про Арсена тіло напружувалося саме собою — зовсім не так, як повинно при ненависті. 
Я ненавиділа його ще в школі. 
Ненавиділа за мовчазний погляд, за безвідмовне виконання завдань, за відмінні оцінки, якими він ніколи не вихвалявся. 
Він завжди був... інший. 
Тихий. Розумний. Сором’язливий. 
Я знущалася над ним тоді — тонко, обережно, так, щоб ніхто не міг дорікнути мені. А він мовчав і ковтав. 
Тепер Арсен більше не мовчав. І його слова влучали в мене гостріше, ніж мої шкільні насмішки влучали в нього. 
Я зробила ще один ковток, дозволяючи теплу розтікатися по тілу. У голові паморочилося від втоми й алкоголю. 
Телефон лежав на столі — мовчазний, байдужий. Він не напише. І від цього ставало тільки зліше. 
— Ненавиджу, — прошепотіла я, втупившись у темне скло вікна. 
Місто дихало під моїми ногами. 
А десь там, у своїй холодній квартирі чи дорогому клубі, Арсен, напевно, навіть не згадував про мене. 
Ще згадає. 
Я поклала порожній бокал на підвіконня, витерла долонею губи й вирішила — завтра я прийду на роботу такою, якою він мене зовсім не чекає.