Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

XVI.

Грейсон був витривалим. Його тіло могло стерпіти біль, спрагу, втому. Але справжня сила йшла зсередини. Минуле не зламало його — воно загартувало. Його ноги впевнено ступали піском, навіть коли сонце випікало шкіру, а вітер сипав в очі крихти пекучого пилу. Він ішов першим, мовчки, зтиснувши зуби. Його спина була прямо, погляд — вперед.

Позаду крокувала Лейла. Її хода стала важкою, плечі опущені. Вона рідко скаржилася, але кожен її рух видавав втому. Сонце не шкодувало нікого, але Лейла відчувала більше: її магія слабшала, як і серце. Кожна нова хвиля спеки висушувала не тільки горло, а й волю. Але вона йшла. За Грейсоном, за Сенном. За тим, що ще можна врятувати.

Сенн ледве тримався на ногах. Його обличчя покривала тонка сітка поту й піску. Раніше він жартував, навіть серед небезпек, та тепер мовчав. Він ішов, наче в тумані, іноді спотикаючись, іноді ледь не падаючи. Його думки розсипались у гарячому мареві — десь між минулим, яке він не міг змінити, і майбутнім, яке було все менш певним. І все ж у ньому жевріла іскра — віра в те, що десь там є відповідь.

Вони йшли. Довго. Без слів.

І раптом…

— Там... он там... щось є... — хрипко прошепотів Сенн.

На горизонті коливалась зелена тінь…

І коли тінь стала реальнішою, а потім — запахло водою, вологою землею, і повітря стало прохолоднішим... вони збагнули: це — не обман.

Вони побігли. Як діти.

* * *

Вода. Вона здавалася живою. Смачнішою за будь-який напій. Чистішою за правду.

Сенн сміявся — по-справжньому, з відчаєм і щастям водночас. Він занурив руки у воду, хлюпався, як хлопчина.

— Ми живі! — кричав він, бризкаючи в Лейлу.

Вона не зупиняла його. Уперше за довгий час на її вустах з’явилась усмішка. Вона обережно сіла біля струмка, дозволяючи краплям стекати по її обличчю.

Грейсон занурив голову у джерело і довго не виринав. Лише коли підвівся — подивився вгору. Небо було синє, безжальне, але тепер — красиве. Він відчув, як напруга відступає. Як живий.

Лейла поклала руку на плече Сенна, що вже втомлено лежав у тіні пальм.

— Нам треба вирішити, що далі.

Сенн кивнув, хрипко:
— Осіріс. Ми повинні знайти його.

— Закинута гробниця, — додав Грейсон. — Стародавнє місце. Його тримають там закутого в ланцюги.

— І не просто ланцюгами, — мовила Лейла, — а чарами, які не дають йому пробудитись. Ми мусимо зламати їх. Аби врятувати його — й світ.

— Як знайти гробницю? — спитав Сенн. — Пустеля нескінченна.

— У нас є карта, пам’ятаєте? Старе зображення з кам’яного храму. Там були символи Сонця й Нічного Ока. Це — вказівка.

— І ось що я думаю, — втрутився Грейсон. — Ми відпочинемо тут ніч. Потім рушимо на південний захід. Там ландшафт змінюється. Старі дюни, скелі. Якщо десь і заховали гробницю — то там.

— Добре, — зітхнула Лейла. — Але ми повинні бути обережні. Не забуваємо про Кем-Руара… Він тепер набагато сильніший, яким був раніше. Він не людина…

Розмова стихла. Сенн уже дрімав.

Лейла залишилась біля вогнища. Грейсон мовчки підійшов і сів поруч.

Зірки розкинулись по небу, як срібні уламки на чорному полотні.

— Ти завжди такий холодний, — сказала Лейла тихо. — А зараз… ти інший.

— Тут, у пісках, важко вдавати когось. Ми справжні, — відповів він.

— Думаєш, у нас є шанс? Врятувати Осіріса. Врятувати світ.

— Чесно? — Він подивився на неї. — Не знаю. Але ти змушуєш мене вірити, що так.

Вона опустила очі.

— Я... — почала, але замовкла. — Я боюсь.

— І це добре. Бо ті, хто не боїться, зазвичай помиляються. Але ти не зламаєшся, Лейло. Ти сильніша, ніж здаєшся.

— Ти теж, — прошепотіла вона. — Але я хочу знати тебе. Коли це все скінчиться. Якщо виживемо — я хочу побачити, ким ти можеш бути… коли не борешся.

Він не відповів одразу. Лише поклав руку поруч, не торкаючись, але близько.

— Я вже почав ставати цим кимось… завдяки тобі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍