Зоя Кіт - Захоплення світлого серця , Зоя Кіт

Машина гуділа в тиші вечора, її двигун тихо рокотав, розтинаючи холодне повітря Києва. Зоряна сиділа мовчки, її пальці нервово теребили край тенісної сукні, а погляд був прикутий до темряви за вікном. Максим вів авто, його руки міцно лежали на кермі, але не з тією судомною силою, що раніше — тепер у його жестах була важка, стримана напруга, ніби він боїться зірватися. Жодне слово не пролунало між ними, лише шум шин по асфальту й уривчасте дихання заповнювали салон. Запах трави з корту ще чіплявся до її волосся, змішуючись із терпким ароматом шкіри сидінь, і ця суміш дратувала її.

Коли вони дісталися до квартири, двері грюкнули за ними з глухим звуком, що відлунював у порожньому коридорі. Максим скинув ключі на стіл, його рухи були різкими, ніби він скидав із себе тягар. Кросівки Зоряни тихо стукнули об паркет, і вона повернулася до нього, її очі блиснули викликом. Тиша тривала лише мить — а потім він вибухнув.

— Ти моя дружина чи його? — гаркнув він, його голос був хрипким, сповненим гніву, що рвався назовні. Він ступив до неї, його постать нависла над нею, як тінь.

Зоряна різко випросталася, її підборіддя піднялося, а губи скривилися в холодній усмішці.  
— Ти сам мене відштовхнув! — кинула вона, її тон був гострим, як лезо, але в ньому бриніла нотка болю.  

Максим стиснув щелепу, його очі спалахнули, а пальці нервово смикнулися, ніби шукаючи, за що вхопитися.  
— Ти мене так сильно дратуєш, — процідив він, його голос став низьким, але палаючим. — Так, я відштовхнув, але не до твого Вадима!  

Вона розсміялася — дзвінко, зухвало, її голова відкинулася назад, а темне волосся блиснуло в світлі лампи.  
— Ти смішний, любчику, — сказала вона, її тон був стервозним, із ноткою отрути. — Ми з Вадимом друзі. Він навчає мене тенісу, допомагає, підтримує — те, що ти не робив.

Ці слова вдарили його, як кулак. Максим хапнувся за голову, його долоні прикрили вуха, ніби він міг заглушити її голос.  
— Все, все, все, замовкни! — крикнув він, його голос тремтів від люті й відчаю. Він різко опустив руки, його погляд став диким, пронизливим. — Я не вірю, розумієш? Ти моя дружина, а поводишся, як повія!  

Слова вирвалися з нього, як постріл, і Зоряна завмерла на мить, її очі розширилися від шоку. А потім її рука рвонула вперед — ляпас гучно розітнув тишу, її долоня вдарила по його щоці з такою силою, що звук відлунював у кімнаті. Максим здригнувся, його голова відкинулася вбік, а на шкірі проступив червоний слід. Але він не відступив — його руки рвонули до неї, стиснули її плечі, його пальці вп’ялися в її плоть із гарячою, некерованою силою. Його подих обпік її обличчя, важкий і нерівний, а погляд ковзнув до її вуст — палаючий, голодний, сповнений боротьби. На мить здалося, що він зараз поцілує її, але він різко відштовхнув її від себе, його груди здіймалися, як у загнаного звіра.

Зоряна похитнулася, її рука вдарилася об стіл, і келих, що стояв на краю, полетів униз. Скло розлетілося по підлозі з дзвінким тріском, уламки блиснули в світлі, як крижані осколки їхнього шлюбу. Вона рвонула за ним услід, її голос прорізав повітря:  
— Чому ти завжди тікаєш? — крикнула вона, її тон був сповнений гніву й розпачу.  

Але у відповідь пролунав лише хлопок дверей — різкий, як удар, що залишив її одну в порожній квартирі. Максим пішов, його кроки загуділи в коридорі, а потім затихли, розчинившись у тиші будинку. Зоряна стояла посеред кімнати, її груди здіймалися від уривчастого подиху, а пальці мимоволі торкнулися її губ. Вони тремтіли — не від ляпаса, а від того, що вона відчула в його погляді. “Він хотів поцілувати мене,” — подумала вона, і її серце закалатало, як барабан, гучно й безладно.

Вона опустилася на диван, її коліна підігнулися, а погляд упав на розкиданий келих — уламки блищали на паркеті, як її власні думки, розірвані й гострі. Тиша гуділа в її вухах, але всередині неї вирував шторм. “З Вадимом легко,” — промайнуло в голові, і вона згадала його тепло, його сміх на корті, його руки, що гладили її волосся. Але потім перед очима сплив Максим — його гнів, його подих, його погляд, що торкався її вуст, і щось у її грудях стиснулося від болю й жару. “Але я хочу його,” — подумала вона, і ці слова вдарили її, як блискавка, гострі й невідворотні.

Вона стиснула подушку, її нігті вп’ялися в тканину, а в голові крутилися уривки їхньої сварки — найгострішої, найболючішої за весь час. Його слова — “повія” — різали її, як ніж, але його погляд, той момент, коли він майже здався, гудів у її жилах, як наркотик. Вона відкинула голову назад, її волосся розсипалося по спинці дивана, а в горлі застряг клубок — суміш гніву, тріумфу й бажання, що рвалося назовні. “Чому я його хочу?” — подумала вона, і відповідь не прийшла, лише залишила її в підвішеному стані, як натягнута струна, готова порватися.
 

Привіт, якщо вам сподобалась книга, прошу проявіть трішки активність, залишаючи сердечка та додаючи книгу у свою бібліотеку) 

Це буде для мене знаком, що я недаремно пишу❤️

Якщо маєте якісь думки щодо книги, також буду рада почути їх в коментарях;)