Сергій Олексійович - ВІа бра, Сергій Олексійович

Ми ще спали, коли нам зателефонував Борис і сказав, щоб ми швидше виходили надвір.

Я відразу почав будити моїх дівчаток. Це було важко. Вставати вони не хотіли. Прокидалися вони всі дуже неохоче.

- То я не зрозумів, чия це вчора була ідея, що комусь дуже потрібна природа? - Звернувся я до них.

- Все, все. Підводимося. – відповіла мені за всіх Надія.

Дівчата швидко вмилися, одягнулися в що простіше і ми пішли до під'їзду.
Де нас уже чекали Борис, Богдан та всі інші наші хлопці та подруги.

- Хотіли, дівчатка, на природу, то ось вам, будь ласка. Ми зараз ми йдемо на шашлики, – сказав дівчаткам Борис.
 І ми пішли до парку біля сусідньої школи. 

А там вже не дивлячись на ранок бурхливе відбувалося дійство.
- У вас завжди так весело? - Спитала мені Альбіна, з посмішкою дивлячись на все це. 

А подивитися там дійсно було на що.

- Де це ви з ранку вже стільки народу знайшли?- Не переставала дивуватися Аля. - І це все заради нас?

- Це ще добре, що не знають, хто ви насправді. - Тихенько прошепотів я їй на ліве вушко. - Зате я дивлюся Надія та Віра вже тут за своїх. Бачиш, як вони увійшли в роль звичайних дівчат з району

- Бачу, — сміючись відповіла мені Альбіна. - Он дивись, що Віра тільки виробляє. Вчить твоїх друзів, як треба палити багаття.

- Ага. А Надін показує, як маринувати м'ясо на шашлик. Яка вона молодець! - Я був здивований, що у дівчат ще купа різних здібностей. Альбіна вміє варити борщ. Віра готувати їжу в похідних умовах. Надія взагалі виявляться майже кухар. - Ви не дівчата, а справжній скарб.

- Це ти нас ще  погано знаєш, — не стала скромничати Альбіна.

- Дивись краще на ваших дівчат. Он стоять під деревом засмучені. На них ніхто й уваги не звертає. Мені їх аж шкода. Які ви хлопці. Нове личко побачили й все. І про старих забули. Де тут твоя наречена? - Сміючись почала допитувати мене Альбіна. І побачивши що я соромлюсь та не відповідаю, продовжила цю тему. - То де ж вона, зізнавайся? Бо зараз сама почну вигадувати. Ота білявка невисока та така симпатична на зовнішність? Чи руда маленька та красива така? 

Я спочатку не зрозумів про, кого вона та потім до мене дійшло.

- Та ну. Вона ще замала для мене. І взагалі немає тут у мене ніяких наречених.

- Ага, так я тобі й повірили. Треба в Яни спитати. Вона ж про тебе усе, мабуть, знає. 
До речі, а де вона сама. Щось я її сьогодні ще не бачила?

- Он вона. Йде. Я їй дзвонив. Бачиш посмішка в неї яка.

- Дівчина, ви часом не співаєте в "Віабрі"? - Сміючись підійшла до нас Янка.

- Часом співає, - почали сміятися у відповідь Альбіна.

- Надія, я тебе кохаю! - Почули ми голос, якій лунав десь зі спини. 
Я  обернувся.  До нас з літровою пляшку міцного поспішав Антон.

- Вже нажерся, як скотина — Помітив його Борис.

Антон дійсно вже був трошки, а може і ні, випивши.
- Надія, моя Надійка, ти де? - Шукав він Надію.

- Пан Антон!  Я викликаю вас на дуель на щаблях, - підійшов до нього Сергій. - Бо Надія мені теж подобається.

- Надійка у нас королева. - Посміхнулася Аля. - Всі хлопці від неї у захваті. А що ж нам з Вірою роботи?

- У вас теж уваги висточає, - зауважив я ій. - Чи ти хотіла, щоб всі були в курсі хто ви насправді?

- О! Ні. Тільки не це. - Зізналася Аля. - Мені це не треба.

Антон тим часом почав співати якусь пісню. Здається вона була саме з репертуарів "ВІАбри". Знав би він, хто перед ним.
Особлива я уявляю його обличчя, коли він зрозуміє, хто така Надія. Хоч би це не сталося зараз, коли дівчата зі мною. Бо я дуже насправді боявся, що їх таки впізнають. Добре, що мої друзі мовчать. Добре, що дівчата з кафе нікому більше не казали.  Добре що вони хоч не стали фарбуватися. От тільки не подобається мені Дарина. Весь час так дивитися підозріло. Начебто щось знає або про щось змагається.  Цього нам ще тільки не вистачило.

- Віра така класна, — каже мені Андрій. - Ми будемо брати її з собою, як на природу будемо їхати. Знає все і до чого.

- Та я усю школу у походах провела, - зізнається Віра. 

В неї очі блищать. Вона, бачу, дійсно задоволення зараз отримала. 

- Дякую, - каже вона мені.
- О? А я тут до чого. Шашлики то Бориса ідея.
- То ти ж нас до себе запросив. 

 Я дивлюся на Віру. От за неї я спокійно можу не хвилюватися

- В тебе все обличчя в сажі. - Каже Їй хтось з дівчат.
- Ой, та я вас умоляю, - сміється дівчина.

От десь я вже чув такі інтонації, думаю я. 
Тю, так це ж Янка так завжди каже. Віра вже нахваталася.

А де ж Надія, шукаю я їх очами. А Надія вже щось там ріже. Відсунула усіх від м'яса, тілько он в неї два помічники: Андрій та ще один Андрій.
Альбіна стоїть біля мене. З одного боку вона, а з другого Янка. Всі рідні та свої поруч.

Час минув. Від Віри та Надії пахне добряче димом. Я в шоці. Найперші вирішили усім допомогти.  Які гарні та чудові люди. От дійсно. Я і сам радий, що вони до мене приїхали. Альбіна в це все не втручається, бо я її просив, щоб вона побула зі мною. Ми стоїмо розмовляємо дивимось на все це дійство. 
І не перестаємо посміхатися.
- Давно я так щиро не сміялася аж до сліз, - зізналася мені потім Аля 
- Ой, у нас таке кожен день. - Помітила моя подруга Яна.
- Везе вам, треба частіше до вас у гості приїжджати. Тут якась так душею я відпочила. Так мені хороша з усіма вами, - тихенько каже мені Аля. 

У цей час прямо до школи де ми перебували, під'їхало таксі. З нього вискочив Антон з букетом червоних троянд.

- Це вам мадам! Ви вкрали моє серце. - Сказав він та впав на коліна перед Надією.
Всі дівчата були в шоці. Крім нас, хлопців. Бо ми знали на, що здатен наш товариш.

- Дякую, — чемно відповіла Надя. - Ти тільки з колін встань. Будуть дірки. А потім мамі твоїй зашивати прийдеться.
Пройшли хвилин двадцять і на цей раз квіти подарували Вірі.

- Я тобі нічого дарувати не буду, — сміючись сказав я Альбіні, бо знаю тобі цього не любить.