Сергій Олексійович - ВІа бра, Сергій Олексійович

Коли ми приїхали з парку, то біля під'їзду ще було багато народу. Та і нас прибула ціла велика компанія. 

- Це не дивно. - Пояснив я дівчатам. - Літо. Всі молоді. Хочеться людям відпочити. Літні ночі, це ж таке диво.

- О! Я вже і забула, що таке ті теплі літні ночі. - Зізналася мені Альбіна.

- Ну, то давай ще посидимо. -  Запропонував я. - Звісно якщо ти не проти і не дуже поспішаєш спати.

- Давай. - Вона подивилося навколо. - Тільки не з усіма, а якось на самоті. Без усіх. 

- Дівчатка та хлопчики, я до дому. - Підійшла до нас Янка і поцілувавши усіх трьох дівчат і мене за компанію, побігла відпочивати після нашої веселої гульні в парку.

- Я так насміялося. Було дуже весело — Підійшла до мене Віра. - В тебе такі кумедні друзі! 

- О, це ще ти усіх не бачила. А ось до речі й ваш любчик. - Показав я в темряву.

- Дівчата, йдіть до нас. - Кричав вже десь поруч з нами Антон. - У нас тут весело. Пиво. Раки. Ковбаса. По келиху вип'ємо і танцювати будемо.

- Відчутно, що він вже на рогах, — зауважив Борис.

- Надія! Виходь за мене. Я тебе кохаю! - Розривав нічну тишу знайомий голос.

- Це все. Третя стадія. - Констатував хтось в темряві.

- Може йому там погано? - Почала нервувати Надія і зробила крок уперед наче і дійсно збиралася йти на допомогу Антону.

- Йому зараз дуже хороше. Краще ніж нам усім. - Ревниво притримав дівчину Микола. Бо йому, як і Антону дуже сподобалося Надія. І він не відходив від неї ні на крок.

Головне, що ніхто крім Яни та трьох моїх друзів не знав, хто такі, ці мої нові знайомі. І це було щастя! Якщо хоч одна людина змагається, то це буде капець.

Альбіна наче відчула мої думки.
- Розслабся. Зараз так темно і ліхтарі у вас тут не горять. Так, що ніхто нас не зможе впізнати, хоч би як він і хотів. Так що зараз вгадати у нас тих самих це нереально. 

Так. Альбіна дійсно мала рацію. 

- Ти маєш рацію. - Сказав я їй. Зараз, після ії заспокійливих сліан я почував себе вже не так, як, ще хвилину тому.

- Ви Як хочете, а я піду спати, - підійшла до нас Надія. 

 Я дав ій ключа і вони пішла собі до дому. А ми ще залишилися.

Стояла тиха тепла ніч. Місто спало. Втомлене. Заспокоєне. А біля мого під'їзду сиділо кілька моїх друзів разом із Вірою.
А ми з Альбіною просто гуляли біля будинку.
Вона розповідала про себе.

- Знаєш, — зізналася вона мені. - Ми залишимося напевно ще на якийсь час. Дівчатам сподобалося і мені теж. Тут весело, спокійно. Я відпочиваю душею. Адже бути зіркою це не так просто, як усім здається. Ось ти живеш 24 години на добу, як муха в окропі та в постійній напрузі. Вся ця метушня, рух. А хочеться іноді просто виїхати кудись. От ми й поїхали туди, де тихо та спокійно. Що ще треба? Я почуваюся просто дівчинкою, якою була ще кілька років тому. Ось такою самою, як твої подруги та друзі. - зізналася вона мені.

- Я думаю, ми ще обов'язково повернемося. Але стоп! Нічого не кажи, — зауважила вона, що я хочу щось сказати їй у відповідь.

- Ми поки що нікуди не їдемо. – сказала Аля. - І може бути проведемо день-другий. Там буде видно. Як вирішать дівчата. У нас поки що запас часу.

- Тим більше твій друг Борис обіцяв влаштувати нам завтра якусь природу, — вже веселіше нагадала мені Альбіна.

- Он чуєш, як там Віра сміється, заливається. І це зовсім на неї не схоже. Вона завжди така спокійна дівчина. Отже, знайшла спільну мову. Значить все їй до вподоби.

– Відпочити тілом ми завжди можемо. Взяти та поїхати десь на якийсь курорт. Але відпочити душею — це набагато важливіше і важче. Це велика рідкість знайти таких людей і такі обставини, з якою можна відчути себе, як у дитинстві.

Вона притулилася до мене своїм плечем. Я так зрозумів, що це така мовчазна подяка за все, що ми для неї тут зробили.

Хоча особливо нічого такого ніхто не робив. Просто поводилися з ними, як зі звичайними людьми. Були для мене вони не дівчата з "ВІАбри". А просто такі ж подружки, як ті, хто оточував мене весь час тут у моєму місті. І мабуть, саме за це Альбіна мені й дякувала, мовчки та без жодних зайвих слів.

- Все. Пішли спати. А то твої друзі мені обіцяли, що завтра зранку нас розбудять на якісь там справи.

- Віро, ти йдеш? – Підійшли ми до під'їзду.

- Все, хлопчики, до побачення - Сміючись, сказала Віра моїм друзям. - Я сьогодні з вами так насміялася. На добраніч, мої гарні.

– Я завтра за вами рано зайду, – пообіцяв нам Борис і хлопці пішли додому, і ми теж піднялися на мій четвертий поверх. Але на цьому вечір ще не скінчився.

- Я кохаю тебе, Надія! - Мабуть, півночі кричав під моїм балконом п'яний Антон.

Нарешті Віра не витримала. Бо, як раз саме вона спала в тій кімнаті де в мене був балкон.

- Я теж тебе кохаю! — Заорала вона з балкона і пішла знов в ліжко. Але саме дивно, що саме після цього ми Антону в ту ніч більше і не чули.

- Подіяло. - Здивувалася Альбіна, якій теж не спалося. - Дякую тобі за таку чудове приймання та гарний вечір. Я вже давно так не відривалося.

- Ти знаєш. І я теж. - Подала голос Надія.

- О, ти тут місцева знаменність. - на порозі з'явилася Віра. - Он, бачиш, ні як не вгомоняться твої прихильники.

- Та дякуючи тобі, ти вже усіх моїх прихильників порозгоняла, - стала сміятися Надія.

- Спокійної ночі, дівчатка, - нарешті сказав я, щоб вони швидше йшли до своїх ліжок. - Як Борис сказав, то й так і буде. То нам треба добре виспатися на завтра. 

І ми усі нарешті пішли собі відпочивати. Хоч особисто мені й не спалося. Бо я все думав, як так роботи, щоб ніхто не здогадався, хто такі мої гості.