Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

-Але ж він навіть не приховує свого обличчя. Невже він настільки безстрашний?

-Тим самим він демонструє, що діє відкрито і що йому нема чого приховувати. Водночас він відрізняється від сучасних блогерів, які женуться за популярністю. Адже він не відвідує розважальних закладів, публічних місць, словом, не «світиться» ніде, окрім як на екрані.

-Отож бо. А якщо й світиться, то досить яскраво, – вдало відзначила Михайлова. – А не можна просто закрити його канал?

-Гадаєте, ми не намагались? Чи ви впевнені, що це його перший і єдиний ресурс? До цього ми вже закривали «Назиат-live», «Назиат на зв’язку», «Назиат-online», але в мережі постійно з’являються дзеркала каналів під іншими назвами, про багато з яких нам навіть невідомо. Ми безперервно скорочуємо їхню кількість, але таке враження, ніби вони незкінчені. Одним словом, цей хлопець добре постарався, щоб розповсюдити своє мистецтво серед широкого загалу.

-А звідки він викладає свої відео? Не можна відстежити? – втрутився в розмову Лісовий.

-Ну, по-перше: він використовує проксі-сервер, отже, в мережі вказується, що кожен ролик він викладає з іншої країни. А по-друге: коли ми виявили один із його серверів, з’ясувалось, що відео звідти завантажуються на хостинг автоматично за заданим таймером.

-Тобто ви намагаєтесь сказати, що всі ці ролики він відзняв та змонтував вже давно, і тепер вони викладаються самі? Дійсно. Це ж логічно. У своїх роликах на каналі він ще гладко виголений, а в цьому своєму зверненні вже з бородою. Отже, воно записане нещодавно, і тепер ми знаємо, як він виглядає зараз.

-Абсолютно правильно міркуєте, капітане Михайлова, – похвалив її підполковник.

-А що собою являв той сервер, який ви знайшли?

-Не дивуйтесь, але це був звичайнісінький смартфон, підключений до зарядного пристрою. Він залишив його на одному з продовольчих складів, увімкнувши на ньому інтернет. На карті пам’яті зберігались відео, які за певний проміжок часу викладались на один з його каналів. Щоправда, щойно ми його знайшли й спробували отримати доступ, то всі файли з карти пам’яті видалились. Схоже, він активував захист від втручання.

-Він насправді настільки розумний? – здивувався Сергій Іванович.

-Я ж про це й веду мову.

-Але для чого він все це робить? Адже, як ви кажете, він не просто вискочка, який прагне завоювати славу. Також все це зроблено не через образу на весь світ або уряд, бо він усвідомлює, що робить, і діє методично. Може, це справді операція, спонсорована іноземною владою? І ви впевнені, що він працює сам?

-Так. Ми знаємо, що він діє один, а також гарантуємо, що він не є іноземним агентом.

-Чому ви так в цьому впевнені? – запитала Кіра.

-Робота така, – сухо відповів офіцер.

-А що взагалі ви на нього маєте? Давайте перевіримо базу.

-Ви там нічого не знайдете, – попередив поліцейську співробітник СБУ.

-Ну, має ж бути хочаб щось? Де народився, де навчався, хто родичі і т.д.

-Абсолютно нічого! – наполегливо запевнив підполковник.

-Серйозно? Отакої. І справді, людина-загадка, – задумливо похитала головою Михайлова.

-Тому вам слід бути особливо обережною в його пошуках. Тим паче, що тепер він вважає вас ворогом №1 після вашого вчорашнього виступу по телевізору.

Дівчину ця фраза аж ніяк не налякала. Через свою службу багато тих, кого вона посадила, хотіли б їй нашкодити. Адже, якщо став на шлях боротьби зі злом – будь готовий до удару у відповідь. Попри поширену стереотипну думку про те, що служба в поліції начебто обіцяє корисні зв’язки та можливості, це також постійна небезпека та купа ворогів. А бути охоронцем порядку в нестабільний час тим паче нелегко, адже весь гнів доведеного до відчаю народу обвалюється на голови «псів Режиму».

-Добрий день, – почулось тихе тремтливе привітання з боку відкритих дверей.

На порозі кабінету правоохоронців з’явилась тендітна мініатюрна бабуся в коричневому пальто та круглих окулярах з товстими лінзами. Офіцери здивовано глянули на гостю, очікуючи від неї подальших дій.

Бабуся, тяжко зітхнувши, підійшла до столу слідчої, на що та ввічливо подала їй стілець, досі не розуміючи, що тій потрібно.

Подякувавши дівчині, бабуся сіла та важко перевела подих. В кабінеті запанувала гробова тиша й напруження. Звісно, ніхто не чекав на небезпеку з боку пенсіонерки, але причина її візиту залишалась невідомою. Михайло, наприклад, подумав, що бабуся зплутала райвідділ з поліклінікою, тому зараз почне скаржитись на свій радикуліт. Сергій Іванович, досвідчений життям, просто чекав, що бабуся зробить далі, а Кірі її стало просто шкода, адже вона розуміла, що й сама колись такою буде.

-Ой, поки до вас піднялася, коліна знову розболілись, – нарешті порушила тишу вона.

-З чим ви до нас завітали, бабусю? – ввічливим тоном із награною дружністю запитав Сергій Іванович.

-Це кабінет капітана Михайлова? – пенсіонерка почала водити очами по кабінету, розглядаючи крізь товсті окуляри кожного присутнього.

-МихайловОЇ! – виправила її Кіра.

-Кого? – перепитала вона.

-Михайлової! – трохи голосніше відповіла слідча. – Капітан Кіра Валентинівна Михайлова.

-А, то це ви? – перепитала бабуся. – Вибачте мені. Тиск підвищився, вуха заклало.

-Може, вам водички? – заздалегідь голосно запитав гостю Лісовий.

-Ні, синку, дякую. Зараз пройде. Ох, – жінка розстебнула пальто й почала обмахуватися комірцем.

-Тож з якою метою ви нас вирішили навідати? – Кірі кортіло скоріше перейти до справи.

Повернувшись до слідчої, бабуся, немов хижак, уважно вдивилась їй в обличчя.

-А, так це ви!? – знову старенька ввела дівчину в здивування.

-Що я? – ошелешено запитала Кіра після гучного вигуку гості.

-Це вас вчора по телевізору показували?

-Так, мене, – з полегшенням і усмішкою відповіла Михайлова.

-Все! Тепер впізнаю.