IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 11. “І що вистрілило у його серце”

Девід відчував, як його серце б’ється все швидше, кожен його крок здавалося, важчий за попередній. Всі навколо почало тонути в тумані, а він, здавалось, не мав ніякої опори. Відчуття втрати контролю, страху і безнадії заповнювали його думки. Він стояв на межі, де нічого не було зрозуміло — лише темрява і відчуття, що щось наближається.

 

Іларія, стоячи поруч, залишалась спокійною, хоча її обличчя було майже непомітним в цій темряві. Її погляд був такий глибокий і пронизливий, що здавалося, ніби вона вже пережила те, що мав пережити і він. Вона була частиною цього місця, частиною магії, яка все більше поглинала їх.

 

— Ти відчуваєш це? — запитала вона, її голос ледве чутно проникнув через шум темряви, що огортала їх. — Це частина того, чого ти боявся з самого початку. І ми не можемо зупинитися.

 

Девід не відповів. Він не міг. Ніякі слова не могли описати те, що він відчував. Все навколо нього було чужим, навіть його власні думки здавалися чужими. Вони йшли разом, але в кожному кроці було більше безнадії, ніж рішучості.

 

— Ти готовий до цього? — знову запитала Іларія, і в її голосі тепер звучала не просто питальність, а ніби сама істота цього місця говорила до нього. Це було більше, ніж просто питання. Це було як попередження.

 

Девід відчув, як його рука стиснулася в кулак. Він дивився на Іларію, і у її очах не було страху. Вона була холодною і недосяжною, вона не була людиною, якою він її колись бачив. Вона стала чимось іншим, чимось більш давнім і темним, ніж він міг собі уявити.

 

— Я не маю вибору, — пробурмотів він.

 

Вони наближались до темної безодні, до того місця, де їх чекав наступний етап їхнього шляху. Дивна кам’яна арка стояла перед ними, занурена в темряву, яка нагадувала безмежну порожнечу. Пройшовши через неї, вони опинились у великій печері, де ехо їхніх кроків відлунювало, мов зловісне попередження. Стінки були вкриті древніми рунами, які м’яко світлись зеленим світлом.

 

Іларія обвела руками повітря, і рунічні символи, здавалось, ожили. Вони рухались, змінюючи свої форми, і в їхньому русі було щось дуже стародавнє, щось таке, що могло бачити майбутнє.

 

— Це місце, — тихо сказала Іларія. — Тут все і почалося.

 

Девід глянув на неї. Її очі знову стали порожніми, і він розумів, що вона більше не з ним. Вона стала частиною цього місця, цього проклятого світу, де все змінюється, де немає місця для нормальних людських почуттів. Її не було тут, лише оболонка, що йшла за ним.

 

Вона зупинилася перед стародавньою кам’яною плитою, що виглядала так, ніби вона була частиною самого цього світу. На плиті були вирізьблені дивні символи, які знову почали світитися, коли вони наблизилися до неї.

 

— Це був наш вибір, Девіде, — сказала вона, повільно піднімаючи руку до каменю. — І тепер ти знаєш, що цього не можна було уникнути.

 

Девід зробив крок назад. У його грудях було важко дихати. Все всередині нього протестувало, але він не міг зупинити себе. Це був шлях, який вони обрали, і він не міг відмовитися від нього.

 

— Я не розумію, — прошепотів він.

 

— Ти не повинен, — відповіла вона. Її голос був твердим і впевненим, але в ньому відчувався холод. Вона не була тут, щоб пояснити йому. Вона була тут, щоб виконати свою частину.

 

Іларія знову наблизилася до кам’яної плити, і раптом із темряви виникли тіні, які схопили її за руки. Девід відчув, як тінь охоплює його, наче всі його помилки і страхи впали на його плечі. Тіні обвивали її, і він бачив, як її тіло почало розчинятися в темряві.

 

— Іларіє! — вигукнув він, протягуючи до неї руки.

 

Але вона не відповіла. Її тіло розчинялося в темряві, і в її очах більше не було життя. Вони більше не були людьми. Вони стали частиною цього проклятого світу.

 

Девід розумів, що тепер йому доведеться пройти цей шлях самотужки.

Девід відчув, як темрява обволікає його, стискаючи з кожним моментом сильніше. Він зробив крок вперед, але земля під ногами почала тріщати, ніби щось велике і тяжке прокидалося в самій глибині цього місця. Лунали жахливі звуки, схожі на завивання древніх духів, що пробуджуються від довгого сну.

 

З кожним кроком він відчував, як темна енергія всередині нього почала зриватися на поверхню. Це не було просто страхом — це була сама темрява, що проникала в його душу. Тіні навколо нього стали більш виразними, мов живі істоти, що крадуться в найтемніші куточки його свідомості.

 

Девід схопився за голову, намагаючись подолати цей потік жаху, але відчував, як його розум повільно починає розриватися. Він мав би зупинитися, покинути це місце, але чому-то не міг. Внутрішня боротьба між бажанням втекти та неможливістю покинути це місце змусила його залишатися, мов жертва своїх власних помилок.

 

Іларія була вже не з ним. Замість неї залишилася лише темна фігура, яка, здавалося, слідкувала за його кожним рухом. Вона більше не була тим, кого він любив, тим, хто приносив йому світло в найтемніші моменти. Тепер вона стала частиною цього безжального світу, що не залишає місця для милосердя.

 

— Ти справді думаєш, що можеш вибратися звідси? — прошепотіла темна фігура, і її голос звучав, як холодний вітер серед ночі. Це був голос, який не належав Іларії. Це була сама темрява, яка з’їдала її і тепер хоче знищити його.

 

Девід відчув, як його серце стиснулося від страху, але ще більше від чогось іншого — від того, що це місце було не просто тюрмою для нього, але й для його душі. Вся його боротьба з темрявою виглядала тепер марною, адже ця сила давно вже жила в ньому.

 

— Я не маю вибору, — прошепотів він, це були єдині слова, які зійшли з його губ.

 

Темна фігура наближалася, її силует набував чіткіших обрисів, а очі, де колись була лише порожнеча, тепер світилися червоним вогнем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍