Марті - Третя Ідентичність , Марті

Світло навколо Кел згасало, відкриваючи нову реальність. Вона стояла посеред безкрайнього простору, який був одночасно порожнім і наповненим. Перед нею не було нічого, але кожна клітина її тіла відчувала присутність чогось більшого, ніж вона могла осягнути. 

— Що тепер? — її голос знову розчинився в тиші, але відповіді не було. 

Кел опустила голову й побачила свої руки. Вони тремтіли, але не від страху — від розуміння. Вона більше не була тією, якою була раніше. Спогади, болі, сумніви — усе стало єдиним потоком, який не обтяжував, а звільняв. 

— Так ось, чим це було весь час, — прошепотіла вона. 

Вона відчула, як повітря навколо наповнюється теплом. Голос, що раніше говорив із нею, тепер звучав усередині. Але не як чужий — як частина її власного "я". 

— Третя ідентичність — це не інше "я". Це все твої "я" одночасно. 

Кел відкинула голову назад і вдихнула на повні груди. Її минуле, майбутнє, навіть цей момент — усе стало одним великим полотном, на якому вона була не лише глядачем, а й художником. 

— Бути всім одразу... значить прийняти все, що було і буде. 

Слова здавалися простими, але їхній сенс був нескінченно глибоким. Кел зрозуміла, що всі її страхи народжувалися від боротьби з тим, чого не можна було змінити. Її життя завжди було цілісним, але вона сама розбивала його на шматки, намагаючись втекти від того, що лякало. 

— Але якщо це істина, чому так боляче? 

— Тому що ти людина, — відповів голос. — Біль — це частина зростання. Прийняття — це не кінець боротьби, а її новий рівень. 

Вона раптом згадала дитинство: як її перший малюнок був зіпсований невмілою рукою, але мати лише усміхнулася і сказала: "Це також красиво, бо це твоє". Цей спогад тепер здавався посланням, залишеним для неї у далекому минулому. 

— Усе, що є в мені, — це також я, — повторила вона, ніби закріплюючи нове знання в собі. 

Світ навколо змінився. Тепер Кел стояла серед нескінченного поля квітів. Кожна квітка була різного кольору, але всі вони гармонійно перепліталися, створюючи химерний килим життя. Вона розуміла: це символ. Кожна квітка — це момент її існування. Разом вони створюють те, ким вона є. 

— Що буде далі? — запитала вона, не чекаючи відповіді. 

— Далі ти будеш, — сказав голос, але тепер він був її власним. 

Кел посміхнулася. Вона більше не шукала відповіді в темряві чи світлі. Відповідь завжди була в ній самій. 

— Іноді здається, що найпростіші істини найважче прийняти, — вона повернулася обличчям до неба, яке переливалося всіма кольорами спектра. — Але тільки через цей шлях ми розуміємо, що немає нічого вищого за те, щоб бути собою. 

Поле почало зникати, поступаючись місцем чомусь новому. Кел уже не боялася. Вона знала, що попереду буде і біль, і радість, але тепер це не мало значення. 

Вона стала цілою.