Т. М. Панасенко - Олександр Довженко

і не тому, що возрадуються в разі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика». Ще один запис, зроблений через місяць: «Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу. І все ж таки думаю: хай вона забороняється, Бог із ними, вона все одно написана. Промову виголошено. Я знаю… наскільки похитнеться добре до мене ставлення зверху. Може, я ще й поплачуся якось за це…» Мабуть, через душевні переживання й передчуття покарання за правду Довженко захворів: «У мене болить аорта, все тіло».

Причин для заборони цього надзвичайного твору було безліч, та було досить однієї з них, щоб перекреслити будь-який твір. А всі вони вкупі трохи не призвели до трагедії в долі Олександра Довженка. Автор сміливо піднімає питання національної свідомості людини і народу, розповідає про життя селян на окупованій території. Так! Він майже повністю будує свій твір на окупаційному матеріалі, що було абсолютно неприпустимим для тодішнього мистецтва. Довженко практично не показав боротьби народних месників, за винятком деяких епізодів. Письменник дозволяє собі зобразити ворогів такими, якими вони були насправді – сильними, розумними, гордими. Його німці (полковник Ернст фон Крауз і його син Людвіг) краще за українців розбираються в історії й ментальності народу, на територію якого прийшли, вони розробляють стратегію винищення населення його ж руками. Від такого зображення вороги не стали привабливішими, і, прочитавши про їхню смерть, читач тільки полегшено зітхне, – навпаки, вороги від такого опису стали страшнішими й реальнішими. Поряд з правдивим описом ворогів у кіноповісті є негативний (і, на жаль, також правдивий) опис партійного функціонера Лиманчука, який обманює людей, що довіряють йому: збираючись тікати з міста, він каже людям, що населений пункт ніколи не буде здано ворогові. Він знищує нікому не потрібні секретні папери, але йому абсолютно байдуже до долі дівчат, які не знають, залишатися їм тут чи поки є можливість тікати від окупації. Усі ці риси додають трагедійності кіноповісті «Україна в огні». Примітивне сприйняття світу, притаманне багатьом радянським чиновникам, породило питання: чому це громадянин СРСР Олександр Петрович Довженко у 1943 році, коли Радянська армія наступає, звільняючи територію Батьківщини, і жене ворога до кордону, пише твір-трагедію? Може, він незадоволений тим, що відбувається в країні? Читаємо в Довженковому «Щоденнику»: «Сталося щось типове для нас і таке ж тяжке і невимовне, як і завжди. До Шостаковича підійшов раптом Н., привітав, щось шептав, а далі… словом, вияснилося зі слів Н., що восьма симфонія – твір трагедійний і тому контрреволюційний і антирадянський. “Чому на початку війни Шостакович, коли ми навіть відступали, написав річ бойову, оптимістичну, а зараз, коли ми наступаємо і б’ємо ворога, він пише трагедію? Значить, наша перемога для Шостаковича трагедія? А раз так, значить, він на боці ворога?”». Такої самої думки високопосадовці були й щодо кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні».

31 січня 1944 року Довженковому творові було присвячено спеціальне засідання Політбюро ВКП(б), на якому з доповіддю «Про антиленінські помилки й національні перекручення в кіноповісті Довженка “Україна в огні”» виступив сам Й. Сталін. Ось як згадував про це Довженко в «Щоденнику»: «…Пригадую диявольську пику, що скорчив Берія, коли привезли мене до Сталіна на суворий страшний суд з приводу невдалих помилкових фраз, що вкрапилися, за словами самого Сталіна, в мій сценарій «Україна в огні». Витріщивши на мене очі, як фальшивий поганий актор, він грубо гаркнув мені на засіданні Політбюро (на початку сорок четвертого року): «Будем вправлять мозги!» Хто тільки не вправляв мені мозги, Боже мій, кому не клявся я в вірності партії і соціалістичній Батьківщині, які ментори не повчали мене!..» (1953).

Сталін не просто критикував твір – він говорив, що Довженко «в своїй кіноповісті зводить наклеп на український народ», «критикує роботу партії по розгрому класових ворогів радянського народу». Повість була названа «антирадянською», а на автора повішено ярлик «куркульський підголосок і відвертий націоналіст». Олександр Петрович почув і про «мокре місце», яке залишилось би від нього, якби кіноповість було надруковано. Кажуть, що від гніву й злоби Сталін не міг навіть вимовити ім’я митця, а найголовнішою провиною Довженка назвав відсутність правди в кіноповісті «Україна в огні». Але в тому-то й була трагедія життя, що «Україна в огні» – це правда! Висновок Сталіна був страшний: «“Україна в огні” є платформою вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу». Своїми звинуваченнями й поведінкою Сталін надав можливість своїм слухняним підлеглим паплюжити Довженка й не давати йому творчо працювати. Олександра Петровича довго «били» за цю кіноповість, але людської гідності Майстер не втратив і фізичної розправи не відбулося. Що стало на заваді? Що зупинило владу, яка вже давно забула про будь-які перешкоди? Може, яскрава світова слава Олександра Довженка, яка могла спричинити міжнародний скандал у разі його арешту або таємного зникнення. Може, наявність поруч Юлії Солнцевої, яка була (може, й була) агентом КДБ і своїм постійним наглядом захищала чоловіка від швидкої розправи. А ще припускають, що сам Сталін дуже прихильно ставився до Довженка (бо очікував, що режисер створить яскравий фільм, світовий шедевр про нього), й це допомагало митцю вижити в таких умовах, у яких інший би давно поплатився життям. Ми не можемо назвати точних причин, що врятували життя Олександра Довженка, але знаємо, що карали повільно, цькували, що змушувало боліти його серце. Утративши прихильне ставлення у верхах, Довженко залишився без багатьох посад, які займав останнім часом. У лютому 1944-го митець запише в «Щоденнику»: «Сьогодні мене виключили із Всеслов’янського комітету. Завтра, очевидно, виключать з Комітету зі Сталінських премій і знімуть з художнього керівника. Таким чином, всі заспокоювання моїх друзів виявилися марними. Оргвисновки починають діяти, зашморг навколо шиї затягується. Єдине, що мене заспокоює, – моє чисте сумління. Не буржуазний я і не націоналіст. І нічого, крім добра, щастя і перемоги, не бажав і руському народу, і партії, і Сталіну і братство народів вважав і вважаю своїм ідеалом. Любов же до свого народу і страждання його стражданнями не може принизити моїх поглядів».

Останні роки війни

Думки, переживання, тяжкі обставини життя виснажували Олександра Петровича. Постійне цькування, розуміння страшної трагедії рідної країни доводили його до стану великого