Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Я не навмисно!

— Я знаю, — погодився Рассел. — Але голову все одно треба берегти. Ти нам потрібна, Франческо!

— Правда?

Я відчув, що Франческа ось-ось почне рюмсати.

— Правда-правда, ragazza! Вертайся скоріше!

— Кожна голова важлива, — сказав Рассел, коли закінчилася зміна і Франческа пішла на обстеження. — Однієї голови не буде — і команди вже немає.

* * *

— Я не знаю, чи ми так зможемо… — сказала Довгопанчоха.

— Українці змогли. І американці зможуть, — тихо сказав Вескотт. — Армія ближче, ніж вам здається.

Перед новим навчальним роком школярі в Новій Англії збираються у зграї і грають у футбол, ходять у походи й відвідують цікаві місця. Наша авіабаза — одне з таких «цікавих місць», і сьогодні до нас прийшла ціла делегація дітей зі старших класів однієї місцевої школи. З цієї нагоди полковник Вескотт замість польової форми, яку він носить щодня, вбрався у кітель із нагородами. І навіть надів кашкета, негайно ж насунувши його на самі очі. Через це командир, якого у звичайний день здалеку годі відрізнити від інших солдатів та офіцерів, був схожий на казкового птаха серед звичайних голубів.

Школярів привезли на базу о п’ятій ранку, щоб пройти всі перевірки на КПП й потрапити на церемонію підняття прапора. Незважаючи на ранню годину, діти широко розплющеними очима споглядали на казкову птицю-полковника, що, заклавши руки за спину, походжав, мовби павич, перед флагштоком, чекаючи, коли годинник покаже рівно шосту.

— Сьогодні в нас незвичайні гості! Цілком можливо, що це наші майбутні солдати! Наші майбутні брати і сестри! — пафосно промовив полковник із-під кашкета.

— «Засранці»! Майбутні «засранці»! — ледь чутно прошепотіла мені ззаду на вухо наша начальниця зв’язку Трейсі й захихотіла. «Засранцями» в нас на базі звуться новобранці, які ще тільки проходять курс навчання. Хоча дітям зараз про це знати необов’язково.

Після церемонії підняття прапора наша суперінтендант сержант Сара МакКарті повела дітей у їдальню на сніданок. Екскурсія екскурсією, але дітей треба нагодувати, хай там що. Після сніданку діти перейшли в розпорядження полковника. Усі екскурсії для школярів та ветеранів полковник проводить особисто, нікому це не довіряє. Він по-особливому ставиться до дітей на базі, відповідає на всі до одного запитання й показує все, що тільки можуть дозволити правила внутрішньої безпеки. Також полковник особисто зустрічає кожного ветерана, який завітає на базу. Двері бази для ветеранів відкриті завжди. До кожного ветерана приставляють по солдатові, і той супроводжує поважного гостя, як особистий ад’ютант у генерала.

Школярі побували всюди: і на control tower, і на злітній смузі, допомагали спеціалістові Такеру закріплювати вантаж у транспортнику С-130, під керівництвом лейтенанта Міллера літали в симуляторі, сиділи за штурвалами справжніх літаків і гелікоптерів і навіть стріляли в тирі (ну авжеж, невже полковник не завів би дітей у тир?). Останнім пунктом був наш командний центр.

— А тут сидять боги наземного контролю — Джорджіо і Франческа! Вони пересувають у космосі супутники та кораблі, точно так, як ви граєтеся своїми радіокерованими вертольотиками та літачками!

— Тільки іграшки в нас трохи важчі, — сказав я. — Привіт, я Джорджіо!

— А де Франческа?

За сусідньою станцією ображено засопів професор Рассел.

— Це наш із Франческою наставник, професор Рассел, один із головних спеціалістів із розрахунку траєкторій у НАСА. А Франческа сьогодні відсутня.

— А що з нею? — не відставали діти.

«Вона на лікарняному», — хотів було дипломатично сказати я, але патологічно правдивий полковник мене випередив.

— Вона зламала носа й отримала струс мозку!

— Як?!

— Бігла й на ходу читала книжку. Дуже цікаву книжку про те, як розраховувати орієнтацію супутників у просторі, — спробував пояснити я.

Однак слово за словом, й коротке пояснення вилилось у повноцінну розповідь про пригоди напарниці. Діти були просто у захваті.

— У вас тут класно! — сказала наприкінці екскурсії веснянкувата й руда дівчинка з двома кісками, як у Пеппі Довгопанчохи. — Наче на іншій планеті!

— Чому це на іншій планеті? — спитав полковник і повів плечима. Планки й нагороди на його грудях теж запитально дзенькнули: «Чому?»

— Ну, не знаю… Паркан, охорона, потрапити до вас важко, інше життя… Я завжди розглядаю військових на вулиці, бо поліцію бачу часто, а військових — ні. У вас якесь інше життя, за парканом і… як у кіно!

Діти засміялися.

— Знаєш, може, це й добре, — сказав Вескотт. — Це означає, що у вас мирне життя… Але якщо буде біда, ми будемо близько-близько!

І тут я одразу згадав, як 2013 року в заметеному сніговим ураганом Баффало Національна гвардія чистила бронетехнікою вулиці, бо звичайна техніка не могла проїхати, а солдати ходили по домівках і розносили молоко та продукти.

— І все одно армія та простий народ дуже далекі одне від одного, правда? — спитав один школяр.

Вескотт уважно подивився на нього й тихо, але дуже чітко, ніби вкладаючи набої в магазин, сказав:

— Ні. Це не так.

Діти завмерли.

— По-перше, ваші батьки платять податки — а потім і ви їх будете платити. За гроші ваших батьків куплені оці літаки, гелікоптери і навіть моя форма. За гроші ваших батьків і за ваші гроші. Ми вам служимо. Не президентові чи Конгресу. А вам. А по-друге… Коли почалася Друга світова, мій дід пішов на фронт. Він літав на бомбардувальнику В-17 у небі над Францією. А моя бабуся, далека від фізичної праці й дуже ніжна жінка, пішла працювати на завод. Вона шила парашути — тут, у Віндзорі. Тоді взагалі всі працювали на армію. Армія і війна були головною темою у повсякденному житті, у господарстві, в політиці, в музиці, у всьому! — полковник замовк, ніби щось згадуючи.

Діти, пороззявлявши роти, зачаровано слухали полковника.

— А ось вам і свіжий приклад: війна в Україні, — полковник подивився на мене. Я відвернувся. — Коли російські війська відібрали в України Кримський півострів і вторглися на її східні території, Україна фактично не мала свого боєздатного війська. Те військо, що залишилося в спадок від СРСР, не здатне було обороняти країну. Не було нормальної техніки, форми, обладнання…

— А як тоді воювати? Що тоді було?

— А нічого не було.

— Та це ж стовідсотковий програш!

— Але вчора наш міністр оборони був присутній у Києві на параді до Дня їхньої Незалежності! — підняв пальця вгору полковник. — І побачив там справжнє військо! І техніка, і нова форма. Тоді, коли почалася війна, прості люди, волонтери збирали гроші, закуповували техніку, зокрема і зброю, а також одяг, форму, медикаменти і продукти. І все це самі везли на фронт! Волонтери за свої гроші допомагали армії розробити нову форму для війська. Фактично в перший рік війни військо вижило і вистояло завдяки допомозі цивільних. Це другий випадок, який я знаю, із часів Другої світової!

— Я не знаю, чи ми так зможемо… — сказала Довгопанчоха.

— Українці змогли. І американці зможуть, — тихо сказав Вескотт. — Армія ближче, ніж вам здається.

* * *

Отак живеш собі, живеш і не знаєш елементарних речей. Славетний Шерлок Голмс, наприклад, міг відрізнити багнюку з Пікаділлі від бруду на Ріджент-стріт і знав різницю між попелом гаванської та манільської сигар. Але гадки не мав, хто така Жанна д’Арк, не читав Вольтера і вважав, що Сонце обертається навколо Землі, а не навпаки.

А я, виявляється, не знав, як застосовують розвідний ключ. Простий собі розвідний ключ, яким я, до слова, досить часто