Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

дівчатко у синіх колготках і кофті зеленій дивляться здивовано. Він їм цікавіший за телевізор видався.

— Що це вони там? — відірвався, нарешті, Сергійович, і кивнувши на телевізор, у хазяйки спитав.

— Та це Москва! Про Україну сперечаються! — спокійно відповіла вона. — Так що там у вас для дітлахів?

— А! — схаменувся Сергійович. — Ось вам, від Діда Мороза! Із запізненням...

Протягнув наплічник жінці. Вона його до столу, накритому білою мереживною скатертиною піднесла. Пакунки з цукерками дістала. Дітлахи підбігли.

— Це від того Діда Мороза, у якого сережка у вусі? — дівчатко спитало.

— Ага, від нього, — кивнув Сергійович. — Він вибачався. Сам не зміг. Прихворів.

— Краще пізно, ніж ніколи! — проговорила жінка Валя.

Простягнула гостю пустий наплічник.

— Не треба, залиште! Може, згодиться!

— Так, а що треба сказати за подарунки? — озирнулася вона на дітлахів.

— Дякуємо! Дякуємо! Дякуємо йому передайте! — одне перед іншим защебетали дітлахи у три голоси.

— Передам, передам, як побачу, — відповів Сергійович. — Ну, піду я! Час мені!

— Що, назад у Малу Староградівку підете? — голос хазяйки її несподіване хвилювання викрив.

— Ой, як же ви там живете? Ні магазину, ні пошти... Ні, неможна так! Ви зачекайте! Я швидко!

Вискочила вона у двір. Повернулася хвилин за п’ять, у руках — наплічник чимось напханий. Простягла його гостю.

— Обережніше! — попередила вона. — Там трилітрівка з салом!

Сергійович здивовано посміхнувся. Не чекав він такої доброти від незнайомої жінки.

Повернувся до баби Насті. Всілися вони удвох перед телевізором. На екрані за столом троє чоловіків у краватках.

— А чому ж вона досі не розвалилася? — спитав один телечоловік двох інших.

— Адже ж їх тепер повністю Америка і Європа утримують. Забирають гроші у своїх бідних і злиденних і українцям їх віддають! — узявся відповідати інший. — А коли їх бідні і злиденні зрозуміють, що відбувається, то вони і в Америці, і у Європі проти своїх політиків майдани влаштують! — Ну тут я з вами не згоден, — вступив у бесіду третій телечоловік. — Не все так однозначно з Америкою і Європою. Для них Україна — тільки інструмент. Інструмент, яким вони хочуть Росію з політичної карти світу зіпхнути.

— Ти це розумієш? Те, що вони кажуть? — перевів Сергійович погляд з телеекрана на бабу Настю.

— Ну все — не все, а розумію! Це ж російське телебачення, а не ці, з Києва!

— А ці у тебе ловляться?

— Зараз так, а два роки не ловилися! — відповіла хазяйка дому.

Узяла до рук пульт. Перемкнула телеканал.

На екрані з’явилася жінка з обличчям, залитим зеленкою.

— Я позиватимусь до суду! — говорила вона журналістці, яка тримала мікрофон біля її рота, також трохи зеленкою підфарбованого. — Я депутат і маю право на свою думку!

— Так це ця! — упізнав Сергійович даму в зеленці. — Це ж наша! Як її? Королевська!

— От бачиш! У них хоч по телевізору таке не показують! — мотнула скрушно головою баба Настя. — У них тільки за столом культурно сидять! Говорять грамотно! Може, заночуєш уже? Чого у глупу ніч іти?

— Ні, дякую! — Сергійович по-своєму зрозумів пропозицію баби Насті. Подумав, що спати вона хоче, але у його присутності не лягатиме.

Попрощався з хазяйкою дому приязно. Обійняв стареньку по-свійськи. Ледь випадково її у гості не покликав, та вчасно язика свого нерозумного припнув.

Ноша у наплічнику розгинала хребет тяжкістю, але Сергійович уперто ідучи уперед нахилявся, рівновагу у ході шукаючи. Десь далеко за спиною, за Світлим, торохкотіла артилерійська канонада. «Це, мабуть, там, де Гнутівка», — подумав пасічник і пришвидшив крок.

15

За вікном лютневе сонце несподівано розігралося так, ніби після довгого полону свободу відчуло! Це Сергійович зрозумів, щойно очі розплющив. Тиша у будинку неправильною і зайвою здалася. Прислухався він, подих затамувавши. І зрозумів причину своєї стурбованості — погляд його звівся на мовчазний будильник, який на підвіконні стояв. Той не цокав, стрілки пів на одинадцяту завмерли. Тобто, заспав Сергійович. А ось наскільки заспав — зрозуміти не міг. Навіть неясно було йому, які саме пів на одинадцяту показує там: учорашні вечірні чи сьогоднішні?

Не встаючи з ліжка — куди ж бо поспішати? — став Сергійович учорашній день згадувати. Це скільки ж він пройшов? Дванадцять кілометрів, чи що? Хмикнув гордовито. Полежав ще трохи, піднявся на ноги. Долоню до боку буржуйки притулив. Ледь теплою вона виявилася. Додав у топку вугілля. Озирнувся на завмерлий будильник.

— Сходжу-но я до Пашки, час виставлю! — вирішив.

Надворі сонячної жовтизни ще більше виявилося. І сніг, витоптаний черевиками, пожовтів, і сірі стіни сараїв, і паркан! І не те, щоб Сергійовичу це не подобалося! Навпаки! Проте водночас сприйняв він несподівану грайливість сонця хоч і приємним, та все-таки порушенням щоденної узвичаєності. І відправив він світилу подумки зауваження, ніби могло воно, як людина, щось «неправильне» у своїй поведінці усвідомити.

Десь ген далеко ухкали гармати. Чути їх було Сергійовичу лише якщо він хотів їх почути. А щойно до думок своїх повернувся, на провулок Мічуріна звертаючи, так і зникло їх ухкання, розчинилося у тиші без сліду.

Права нога раптом у коліні занила, коли у двір до Пашки зайшов він. Останні кроки до порога вираз обличчя його змінили: скривилися його вуста від болю.

Гримнув кулаком у двері. Звідти — тиша. Пригадав, як і минулого разу довелося йому хвилину чи дві чекати, поки відкриє. Проте тоді він одразу з’явився за дверима. А потім відійшов, так і не відчинивши спочатку. А зараз навіть не питає, хто там?

Вдарив об двері Сергійович ще тричі. Знову жодної відповіді. За ручку потягнув — зачинені двері, і зачинені на врізний замок, а не на гачок чи клямку зсередини.

— Пішов?

Озирнувся. Куди тут іти? Хіба що вулицею прогулятися?

Вийшов, накульгуючи, за хвіртку. В обидві боки подивився — тиша і безлюддя.

«А може?... — закралася в голову потаємна думка. — Може, він...»

І хоча думка не договорилася, зрозумів Сергійович, до чого вона хилить. Повернувся у двір, пройшов за хату, вийшов у сад і побачив перед собою у снігу стежку витоптану, що вела через сад у город. Пішов він по ній далі. Зупинився на межі городу, що переходив у поле, яке ледь спускалося, а потім