Клайв Баркер - Що ховається у сутінках. Антология

вона зрозуміла, що він це планував, — вона посадила нас перед собою і просто сказала своїм серйозним тоном: «Ваш батько залишив родину».

Більше вона про нього ніколи не говорила, і, якщо Клара або я згадували про нього, вона відразу змінювала тему. Незважаючи на палку ненависть, яку вона, вочевидь, відчувала до нашого батька, мама дозволила сестрі й мені тримати його світлини у себе в кімнатах. Інших його зображень у будинку не залишилося, усі спільні світлини зібрали і кудись віднесли… На фотографії, яка стояла у мене на комоді, батько тримав мене на плечах перед горою Маттергорн у Диснейленді. На знімку мені близько п’яти. У Клари на стіні висіла фотографія, на якій батько допомагав їй будувати піщаний замок на пляжі. Не знаю, як Клара — ми ніколи про це не розмовляли, — але я з роками почав забувати різні дрібниці про батька: яке взуття він носив, як він сміявся, що любив їсти. Його картинка в моїй голові стала неповною, почала розсипатися. Єдине, що пригадувалося чітко, — це останнє, що він сказав мені, ті слова, які він прошепотів уночі і які змішалися з моїм сном: «У кімнаті я танцюю».

Я навчався в середній школі, коли Ліз Нгуєн запросила мене на Танці Седі Гокінс.[6] Я був закоханий у Ліз і припускав, що теж подобався їй, але запрошення остаточно це підтвердило. Єдина перешкода була в тому, що я не вмів танцювати. Було соромно, але я вирішив, що краще все-таки не грати в кота и мишки, тому зізнався Ліз, надаючи їй можливість скасувати запрошення.

Вона розсміялася.

— Ти гадаєш, я велика танцівниця? Я теж не ходжу по клубах щовечора. На мене подивись.

Я подивився. Вона справді не скидалася на затягнуту у вузькі джинси дівулю з пишними формами, яка замість того, щоб робити домашні завдання, ходить на танці. Але для мене вона була прекрасна. Струнка, гарна, розумна, але не зубрила — я вважав її значно привабливішою за інших дівчат у моєму класі.

І все-таки вона, найімовірніше, вміла танцювати. Принаймні хоч якось.

А я ні.

Я так їй і сказав, і вона знову розсміялася. Схоже, моя незручність здавалася їй радше милою, ніж ганебною.

— Я допоможу тобі, — сказала вона. — Можемо потренуватися в моїй спальні.

У кімнаті я танцюю…

Від цієї думки аж мороз пробіг шкірою.

— Ти часто… тренуєшся у своїй кімнаті? — здригнувшись, запитав я.

— Звичайно, — наче нічого й не сталося, відповіла вона. — Там я можу дивитися на себе в дзеркало, бачити, як рухаюся. Щоб виправляти помилки, — швидко додала вона. — Ну, знаєш, я не милуюся собою, нічого такого.

Я всміхнувся.

— Я серйозно! — Вона штовхнула мене в плече.

— Гаразд, — погодився я. — Потренуймося.

Попри скромність Ліз була дуже непоганим танцюристом, і протягом усього наступного тижня ми щодня щонайменше годину розучували найпростіші кроки. Попри мою незграбність їй вдалося навчити мене одного повільного танцю, в якому я мав просто похитуватися з боку в бік, не випускаючи її рук, і одного трохи жвавішого танцю для швидких пісень, під час якого я стояв на місці, руки в боки, і робив рухи, що скидалися на зарядку.

Наступного тижня, тижня перед танцями, ми зустрічалися в коридорах і кілька разів телефонували одне одному, але нам обом треба було складати іспити середини семестру, та й домашньою роботою нас завалювали, тому про тренування ми на якийсь час забули, хоча вдома я, бувало, тренувався перед дзеркалом і думав, що виходить досить непогано. Принаймні я вже не боявся зганьбитися.

День Седі Гокінс припав на п’ятницю, і танці вирішили проводити ввечері у спортзалі. Згідно з традицією, Ліз мала вибрати мене. Крім того, вона купила квитки на танці і принесла бутоньєрку, яку причепила до моєї сорочки.

Тепер, коли ми не тренувалися, нам довелося розмовляти по-справжньому, і я, сповнений почуттів, кидався туди-сюди, намагаючись — звісно, невдало — придумати тему для розмови, яка складалася б більше ніж із кількох речень. У Ліз світська балаканина виходила ненабагато краще, ніж у мене, але від неї віяло витримкою, якої я досі не помічав і яка змушувала мене почуватися незграбою. Я не розмовляв із нею кілька днів і, зовсім втративши надію знайти тему для бесіди, запитав перше, що спало на думку:

— Що робила вчора?

Я знав, що, найімовірніше, вона просто сходила до школи, потім повернулася додому, як і я, і вже збирався спробувати вигадати наступне запитання, коли вона відповіла.

— У кімнаті, — сказала вона, — я танцюю.

Я отетерів. Вона слово в слово повторила те, що кілька років тому сказав батько, і моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Але ми вже під’їхали до шкільної стоянки й часу на обговорення сказаного не було. Я навіть не знав, чи хочу це обговорювати. Тепер я вже дещо побоювався Ліз і навіть трохи зрадів, коли, вийшовши з машини, помітив свого друга Девона, який саме виходив з «Хонди Акорд» разом із Шері Стиллман. Я взяв Ліз за руку, поспішив до них, і ми вчотирьох увійшли до спортзалу.

Стоячи поруч із Девоном, я провів поглядом Ліз, коли вони з Шарон пішли за пуншем для нас.

У кімнаті я танцюю…

В її ході було щось незвичне, мабуть, саме та витримка, яку я помітив раніше, і мені раптом подумалося, що ця Ліз Нгуєн була не тією людиною, яка запросила мене на танці два тижні тому.

Ми пили пунш, спілкувалися, але я знав, що врешті-решт нам доведеться вийти й станцювати, і, коли диджей поставив одну з пісень, під яку ми тренувалися, Ліз узяла мене за руку та вивела в натовп танцювальників.

Танцювала вона не так, як у своїй кімнаті, і я не встигав за нею. Я чекав, коли вона вповільнить темп, щоб залишатися на моєму рівні, але вона цього не зробила, тож після двох пісень я повернувся до столиків із напоями, залишивши її танцювати саму. Вона була єдиною, хто танцював без пари, і, спостерігаючи за нею збоку, я побачив, що в її рухах є якась нестримність, якесь божевілля. Я був не єдиним, хто це помітив. Решта теж це відчули, і поступово на майданчику навколо неї утворився порожній простір.

Від думки про те, що доведеться залишитися з нею наодинці в машині, коли поїдемо додому, мене заціпило, і я запитав Девона, чи