Клайв Баркер - Що ховається у сутінках. Антология

Ліллі вже помітно похитувалася, і ноги її вже були готові підкоситися, коли Стівен підхопив її під пахви і відірвав від землі.

Тієї ж миті він зігнув ноги, коліна його розпрямилися, як пружини, і він полетів у бік вантажівки, притискаючи до себе Ліллі.

Ноги зачепилися за край вантажівки, і Стівен ввалився в кузов зверху, підім’явши під себе дівчинку.

Усе минуле життя пролетіло перед очима Стівена, поки він, як йому здалося, цілу вічність чекав вибуху. Знову і знову в пам’яті спливали слова батька про смерть. І саме цієї миті, тут, на вулиці покинутого містечка, він зрозумів, що батько мав рацію: смерть сама приймає рішення, і жоден смертний не в змозі змінити результат чи в один, чи в інший бік. Смерть може привласнити кого завгодно. Без винятків.

Потім час повернув собі звичний плин. Три довгі секунди давно минули, а вибух так і не стався. Пошарпаний фотограф і маленька дівчинка досі були живі.

Стівен перекотився на бік, аби перевірити, чи Ліллі не пошкодила собі що-небудь, коли вони приземлялися. Дівчинка лежала, ніби приголомшена, очі її кліпали абияк, то одне, то інше, руки і ноги подряпані й у крові. Але вона була жива.

Стівен набрав повні груди повітря, піднявся на коліна, перевалився через борт кузова і важко приземлився на тротуар.

Потім випростався й дістав із кузова Ліллі. Він швидко поніс її на площу, не наважуючись навіть озирнутися, і не зупинявся, поки не проминув пам’ятник.

Стівена всього трусило, і він мало не впав, коли викид адреналіну несподівано припинився. Опустивши Ліллі на лавку поряд із фотоапаратом, він притулився до постаменту високого металевого солдата й подивився на вулицю. У горбку бруду, на якому стояла Ліллі, він розгледів металеві зубці.

«Не спрацювала! Ця клята штука просто не спрацювала!» — встиг подумати Стівен, перш ніж міна злетіла в повітря та вибухнула.

Вантажівка з ревом підскочила. Скалки посипалися на площу, потрапляючи настільки близько до Стівенової голови, що він відчув, як розпечені шматки металу проносяться повз його вуха, ніби раптом подув гарячий вітер. Звук вибуху прокотився всією рівниною.

— Господи… — видихнув Стівен.

Ноги відразу втратили силу, і він повалився у високу траву. Стебла вп’ялися у відкриту шкіру, як крихітні ножі, але він цього навіть не помітив. Та й не до цього йому було. Він не міг повірити, що досі живий.

— Ми врятувалися? — запитала дівчинка, однією рукою прикриваючи очі від прямих сонячних променів. Друга рука безсило звисала з лавки.

— Урятувалися, Ребекко, врятувалися, — сказав Стівен.

Він повернувся, підняв голову та подивився на пам’ятник, який трохи закривав його від жорстокого літнього сонця. Цей крихітний шматочок тіні приносив полегшення. Стівен присів і знову взяв дівчинку за руку.

— Хто така Ребекка?

Стівен зрозумів, що сказав.

— Моя донька.

Він насилу підвівся, тіло занило від напруження. Стівен почувався так, ніби йому мільйон років. Він узяв камеру, повісив її на шию. На секунду затримався, подивився на вантажівку, що палала, а потім поліз у кишеню й намацав срібний ланцюжок.

Якби він не зупинився його підібрати, Ліллі й далі стояла б на міні, поки тримали ноги, а потім померла б. Це диво, що вона залишилася жива. Та чого вже там, диво, що він залишився живий!

Тієї миті вічності смерть відпустила їх. Із якоїсь причини вирішила не забирати їх собі.

— Що це? — запитала Ліллі.

— Це буде тебе захищати, — відповів Стівен, застібуючи ланцюжок на її шиї.

— Дякую, — тихо промовила вона. Очі її закліпали і заплющилися. За мить вона заснула.

Стівен розумів чому. Він сам був зовсім знесилений, і спека загрожувала звалити його з ніг, але не можна було гаяти часу.

Стівен обхопив дівчинку руками і поніс геть від смерті й руїн, які колись були її рідним містом.

Він уже вирішив, що піде до старого шосе, а там знайде когось із рацією. Це було найкраще і єдине рішення, і тому неважке.

Дорогою Стівен замислився про дружину й доньку, які чекали на нього в будинку по той бік океану. Від задушливої спеки боліли м’язи й паморочилося в голові. Розум перескакував з однієї думки на іншу.

Йому не хотілося думати про довгий шлях, який чекає цю маленьку дівчинку. Її подорож тільки починалася, і в неї не було ні сім’ї, ні знайомого оточення. Родина, що розривається на шматки війною, виявилася для неї пасткою.

Але зараз усе це не мало значення. Дівчинка потребувала лікаря, ліків, чистої води та безпечного місця, щоб відіспатися. Якщо їй терміново не надати медичної допомоги, відсутність родини і миру в рідній країні буде не найбільшою її проблемою.

Стівен доправить дівчинку в безпечне місце, а потім сяде на найперший літак додому та повернеться до родини, хай навіть за це його виженуть і з роботи. Він повинен якомога швидше покинути цю кляту землю, щоб зберегти здоровий глузд. Він відчайдушно сподівався, що зможе залишити свої страшні спогади тут, серед необроблених полів, спалених міст і річок, повних закривавлених трупів.

Смерть дала йому другий шанс, і він не збирався його марнувати.

І все-таки до кінця своїх днів, заплющуючи очі, він щоразу бачив маленьку дівчинку, яка стоїть під палючим полудневим сонцем посеред вулиці, сама-самісінька серед мертвого міста на пагорбі, поруч із атомною електростанцією. Він так і не забув Ліллі в її брудній білій сукенці — дівчинку, яка стоїть нерухомо, із розчахнутими очицями, сповненими благання про допомогу.

Цей образ переслідував Стівена до закінчення його фізичного життя, до тієї миті, коли вічність повернулася, аби забрати те, що належало їй.

Бентлі Літтл

У кімнаті

«У кімнаті я танцюю».

Ці слова, вимовлені пошепки, я почув уві сні від батька.

Мені було десять, коли батько пішов від нас. Він нікому не сказав, що йде, не телефонував згодом і навіть жодного разу не надіслав листа. Ми просто прокинулися одного ранку й побачили, що його немає. Спочатку ми не знали, що й думати. Його могли вбити або викрасти, його могли забрати інопланетяни або записати до програми захисту свідків. Але коли мама сказала, що він прихопив свій одяг і улюблені CD, коли кілька днів по тому він зняв гроші з банківського рахунку (хоч і не всі), коли вона дізналася, що він пішов із роботи та попередив про це за два тижні, — інакше кажучи, коли