КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

     - Еге ж, - замріяно мовив Лісовик і перелякано глянув на співрозмовника. – Тільки не кажи, що ти їх боїшся.

       - Не те, щоб я їх боявся, - прошепотів Олень, - але…. Але…. Але вони ж жеруть людей.

       - Хто тобі сказав такі дурниці? – Вибухнув, зовсім необов’язковим, сміхом Лісовик. – Дракони наймиліші і найрозумніші створіння. Один з них залишив мені свою фібулу, щоб я віддав її найкращому. Чи може, ти не вважаєш себе найкращим?

      Олень обміркував це запитання.

      - Мабуть, я таки не найкращий, але якщо ти віддаєш цю фібулу мені, то я її прийму. То як?

      Лісовик віддав фібулу-булавку Оленю, прочитавши довжелезну промову про те, як він щоразу радів хлопцеві, коли той забрідав до лісу.

     - Сподіваюся, - підсумував Лісовик, - ця фібула у майбутньому захистить тебе від неприємностей.

     - І я, - зітхнув Олень. Потім він прощався із Лісовиком, заприсягнувшись, що у випадку перемоги, навідає старого.

     Ввечері старий Сніг підійшов до Оленя та відвів у бік.

     - Ти там цеє, обережніше. Бо під час посвячення, хлопців відвідують різні духи, а той й відьми. У відьом золотаво-зелені очі, темні коси, стрункий стан та великі…. Е… очі.

      - І що? – Запитав переляканий Олень, який відчув, як його довге русяве волосся повільно, але впевнено піднімається вгору.

      - Та нічого. Просто не дай їм спокусити себе. Будуть пропонувати владу, багатство та…. е…. себе. Не спокушайся, бо щойно віддаси своє тіло відьмі, як сам станеш відьмаком, а тоді помреш у страшних муках, - старий аж занадто поквапно пішов до себе.

     Слова старого давали привід для роздумів. Чи старий Сніг, коли був юнаком, піддався спокусі? Чи він чув плітки, які не відповідають дійсності? Чи відьми дійсно аж такі підступні? Зрештою, Олень  вирішив, що у старого Сніга не всі вдома через те, що його дружина аж занадто прискіплива. Можливо, відьма б і могла спокусити юного Оленя, але на даний час він не відчував потягу ані до дівчини, ні до жінки, ні – якщо вже казати правду, - до осіб своєї статі. Мабуть, хлопець настільки боявся повторити долю свого батька, що не дозволяв собі закохатися…

    Вставши рано-вранці перед посвяченням, Олень виявив, що весь тремтить, його зуби стукають, а кінцівки ніг та рук змерзли. Обійнявши напівсонну маму, хлопець став перед Жерцем, якій мав супроводжувати юнака до Місця.

     - Ти точно нічого не їв, з вчорашнього вечора? – Суворо запитав Жрець.

     - Ні, не їв. Я ж не дурень, - відповів Олень, а його шлунок красномовно підтвердив слова хлопця.

     - Добре, - посміхнувся Жрець та сунув до рук Оленя велику лляну торбину. Собі мудрий чоловік взяв манюню торбинку (від якої йшов запах ячмінного хліба та чогось м’ясного) та рушив до Річки.

     Олень останній раз озирнувся на маму, сестричок, а тоді раптом підбіг до переляканого Горобця і міцно-міцно обійняв вітчима. Зрештою, на всьому світі, окрім Жерців та Лісовика, про Оленя піклувався лише Горобець.

       Шлях на південь був легкий – бо Річкою човен спокійно йшов за течією. Навіть Дух Річки не заважав – мабуть ще спав у таку рань. Мандрівники побачили поперед себе туман, мабуть піднявся з заболоченої місцевості, яка простягалася попереду їхнього шляху. Чим південніше рушав човен, тим туман ставав густішим, а звуки не чіткішими.

      Щось хлюпнуло праворуч, а потім такий самий звук почувся ліворуч. Олень перелякано зиркнув на Жерця. Той сидів блідий, але спокійний.

      - Не заважай. Річка просто так нікого не потопить.

      - А русалки? - Здригнувся хлопець. Русалок він ще жодного разу не бачив, але чув про них аж занадто багато.

       - Скажемо: “полин” та й по всьому, - плескіт та хлюпання припинилися. Олень затремтів: чи то від туману, чи через те, що не снідав сьогодні.

       Вони залишили річку, і човен плавно увійшов до володінь Борисфену. Річка була широченна, а Борисфен взагалі був безмежний… Лише великі птахи та мартини могли долетіти до протилежного берега.

      Човен пройшов ще, а тоді Олень причалив у високого берега.

       - Припливли, нарешті, - сказав помічник Жерця,  який чекав на березі. – Від цього туману я ледь не зледенів.

       Він простягнув Жерцю смолоскип, а сам сів у човен та відігнав його північніше – до поселення Жерців. Олень та Жрець попрямували до дерев’яних сходів, які хтось прикріпив до високого берегу. Цей хтось жив дуже давно: сходи місцями мали дірки, скрипіли, а часом поросли мохом та цвіллю.

      - Мабуть, візьми мене під руку, - запропонував Жрець Оленю, після того, як хлопець промахнувся і ледь не випав зі сходів, а до того наступив на довге вбрання Жерця.

     Щойно вони ступили з хитких дерев’яних сходів на тверду вологу землю, туман трохи розсіявся і перед ними повстала постать дикого оленя. Олень дивився на них, вони дивилися на тварину. Дикий олень порухав вухами, а тоді зник у тумані.

     - Думаю, це - добрий знак, -  сказав Жрець. Олень, той який був сином людини, погодився.