КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

Розділ 4, в якому, Олень спускається під землю

      Олень та Горобець витріщилися на невідомого та зацокотіли переляканими зубами – це лише зуби перелякалися, а справжні чоловіки водяників не бояться!

     - Я не Водяник, а Дух цієї Річки, - повідомив Дух. – Коли вже втрачаєте весла, то дивіться, чи бува немає когось  під водою. Он які вони важелезні, а голова у мене, між іншим, лише одна. От був би я Драконом,  з трьома головами, - додав він замріяно, а потім повідомив, - закрийте свої роти, бо у вас дуже дурний вигляд.

      Його гості роти закрили.

      - То що там, із його батьком? - Запитав Дух Річки, кладучи руки на борт човна.

      - Тоє… він… тоє… втік. Тобто, закохався. А тоді залишився у цьому, як його…. Ольвії, от, - пробурмотів Горобець. – Ми купцями були. Отак от. І коли ми з хлопцями поверталися, то тоє… вирішили розповісти про Дракона. Хлопці то…. Тоє… південніше жили. А я – тут. Тож ми, тоє… розповіли. А потім хлопці потонули. У Борисфені, отак от.

      - Мабуть, перепили меду та повивалювалися за борт човнів, - припустив Дух Річки. – Я того, кого ви називаєте Борисфеном, не дуже люблю, але він просто так людей не топить. А тепер, коли ви вже вирішили порибалити, може, розповісте мені цікаву історію?

      Коваль із надією глянув на пасинка. Олень зітхнув і почав розповідати одну з тих дивних історій з книжок. Спочатку, хлопець плутався та замовкав. Потім, коли історія захопила його, він почав розповідати жвавіше, цікавіше, час від часу, говорячи голосом то одного героя, то іншого. Дух Річки слухав, як зачарований. І, якщо спочатку риба не ловилася, то до вечора Горобець витягнув на суходіл цілий човен смачної, рідкісної рибини – вистачило кожному у поселені.

      За день до ритуалу посвячення у чоловіки, Оленя охопили невідомі раніше туга та нервування. Він прокинувся рано-вранці і не міг заснути. Хлопець натягнув на себе білу лляну сорочку-туніку, такі ж штанці салатового кольору, шкіряні чоботи та, на всяк випадок повісив на руку вовняний картатий бордовий плащ. Потім, Олень обережно прочинив вхідні двері та рушив до улюбленого лісу.

      Вийшовши за межі рідного поселення, хлопець одразу ж накинув на плечі плащ – неприємний туман піднімався від землі, лоскотав душу та пускав манюніх холодних мурашок молодим  тілом. Плащ зігрів Оленя, але відчуття чогось, що невпинного наближалося, не зникло. Мурашки знову затупцювали на спині.

     Десь скрикнула сова, заспівали легковажні солов’ї, проголошуючи початок ранку. Олень зітхнув – оце дарма він не взяв із собою кусень хліба.

      Щоб позбавитися надокучливих мурах на спині, хлопець почав бігти лісом, своїм старим шляхом. Спочатку було важко – ноги тремтіли і не хотіли слухатися,  - потім настирність хлопця переконала підступні ноги, що бігти таки необхідно. Спуск невеличким пагорбом видався надзвичайно легким, а потім ноги почали співати, ніби зрозумівши всю важливість фізичних вправ.

      Порівнявшись із старим дубом, Олень пригальмував, згадуючи минуле і мурашник. Потім, він повільно вийшов на лісову галявину і всівся у велику траву. Грицики звичайні, білі та жовті кульбабки, подорожник та тирлич жовтий зітхнули, але промовчали – вони зрозуміли що хлопець нервує, що йому треба дати час, щоб опанувати себе та те почуття невпевненості у прийдешньому дні, яке охоплює кожного, хто звик думати наперед.

      Сонце піднялося – о цій порі року воно піднімалося рано, - та спровадило підступний туман геть. У цю мить, Олень зрозумів, що всі  його страхи безпідставні, він легко витримає всі випробування і вже за два дні стане справжнім чоловіком. А раптом не стане? Сонце знову стало не таким яскраво-палючим.

       - Ти забагато думаєш, - сказав знайомий хрипкий голос. Олень підняв очі та побачив знайомого Лісовика. Сам не знаючи чому, хлопець кинувся обнімати старого. – Добре, вже,  добре. Я зрозумів, що ти за мною скучив. А чому не приходив? Мабуть, до Жерців подався. – Олень кивнув.  – Ох. Вони, звичайно чоловіки мудрі, але лише настільки, наскільки може бути людина у свій час.

      - Ну, вони мене навчили писати та читати, як її… мовою Імперіум Романум.

      Лісовик фиркнув:

     - Кожна мова повинна мати власну абетку. Ну, нічого, колись і наша прадавня мова таку абетку отримає. Але, на жаль, ти вже помреш. Хоча, - задумався старий, - я кажу про мову цієї місцини, а ти ж - завойовник.

     - Хіба? – Здивувався Олень.

     - Точно тобі кажу. Років зі сто тому, наші землі окупували дикі… забув як їх звати, але вони породнилися із місцевими племенами та створили новий народ.

     - Може, це не так вже і страшно? – Припустив Олень, бажаючи виправдати своїх пращурів.

     - Може, і не страшно. Це, з якого боку подивитися. Для тебе, як нащадка двох народів – не страшно, а для загиблих… Але який сенс про це казати, коли історію вже не перепишеш, а людей не оживиш. Зрештою, треба думати про живих. Тож, я дарю тобі цю фібулу.

      Лісовик простягнув залізяку хлопцеві. У цю мить, для Оленя ця прикраса була схожа, лише схожа, на мідяну фібулу, із головою дракона. Ми ж із вами, маємо перевагу, і розуміємо, що ця штукенція виглядає, як звичайна англійська булавка. Булавка, що схожа на коло, а одна кінцівка її має вигляд голови дракону.

     - Дра-дра-дракон? – Перепитав наполоханий Олень.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍