Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Та годі про неї. Ти скажи як ти будеш їхати на перегонах. Якщо навіть зараз за кермо сісти не захотіла. Чи вже передумала?

— Не передумала. Якось то буду їхати. Почекай, ти думаєш, що я ні на що не здатна?

— Я навіть не думав про це. Не вигадуй нісенітниці. Я знаю, що ти добре вмієш їздити — я зупинив автівку на узбіччі. Зоря цьому здивувалась.

— Чому ти зупинився?

— Сідай за кермо — Зоря підняла одну брову та здивовано подивилась на мене.

— Перепрошую. Що ти сказав? Хочеш аби я сіла замість тебе?

— Слабо?

— Кому слабо? Пфф... мені зовсім не слабо — ми помінялись місцями. Зоря завела машину. І на великій швидкості поїхали по трасі. Оминала автівки всі тільки так. Коли побачила поліціянтів, то трохи натиснула на гальмо, щоб не отримати штрафу. А якби отримала, то штраф оплатив би все одно я.

Ми доїхали до гуртожитку, вже о восьмій Зоря заселилась в гуртожиток. Я допоміг занести її речі та навіть вдалось познайомитись з її сусідками, які зовсім не є її однокурсницями, ба більше вони на курс старші за неї. І як я зрозумів, у них цікавий стиль життя. Весь у вечірках, бо коли ми зайшли у кімнату. Там був безлад, навіть гірше ніж у мене в кімнаті.
 

Допоміг подрузі, я зібрався їхати додому. Виявилось, що вже близько до опівночі. Їду дорогою на виїзд з міста та бачу знайому дівчину... Так це ж моя нова знайома, Діана Лашкевич. Вона йде та щось тримає у руці. Я зупинив автівку та вийшов з неї.

— Лашкевич, це ти? — дівчина підстрибнула, мабуть, не очікувала почути когось позаду себе. Підстрибнувши, вона повільно повернулась до мене обличчям. На ньому можна було прочитати, що їй страшно. То якого дідька вона на вулиці ходить?

— Я — вимовила тихо дівчина.

— Чому ти на мене дивишся ніби привида побачила?

— Ти мене налякав.

— Що ти вийшла з гуртожитку проти ночі?

— Моя нова цімборашка болісно благала, щоб я сходила по газировку.

— Хто? — з непорозумінням запитав я.

— Подруга — сказала вона перед тим стукнула себе по лобі, наче зрозуміла, що я її слова зовсім не зрозумів.

— І ти ось так погодилась?

— Довелось... у мене вибору не було — дівчина стенула плечима.

— Ясненько. Може тебе підвезти? — не очікуючи від себе, запропонував їй допомогу.

— З таким як ти нікуди не поїду.

— Добре. Провчи мене, але май на увазі вночі тут страшнооо... — сказав я пошепки, а у дівчини ніби око почало сіпати — можливо навіть привиди якісь ходять. А ти тут залишишся сама самісінька. Он дивись якийсь привид вже за тобою стоїть — дівчина перелякано озирнулась, а я в цей час швиденько сів у машину та натиснув педаль газу.

— Ах, ти ж безлич! — крикнула вона якесь не зрозуміле для мене слово, що дало мені привід зупинитись. Я під’їхав задом до неї.

— Я не зрозумів що ти тільки що сказала, але все ж може тебе дійсно підвести? А то ти вся дрижиш. А до гуртожитку ще йти і йти — дівчина все ж погодилась сісти у машину. Напевно розуміла, що я таки правий. І можливо, що там її подруга вже зачекалась та вся на нервах, хтозна. Всю дорогу ми їхали у тиші. Я нічого у неї не питав, а вона й слова не вимовила тільки притискала до грудей пакет у якому я так зрозумів лише пляшка газированої води.

Зупинивши автівку навпроти дверей гуртожитку, я подивився на свою однокурсницю.

— Все, приїхали — дівчина подивилась на мене та підняла кінчики губ, роблячи вигляд ніби посміхається.

— Дякуву — почув я тихе її слово. Вона швидко вийшла з автівки та побігла у приміщення гуртожитку. От цікаво, як вона о такій пізній годині вийшла з гуртожитку? Там же наче є розклад та після одинадцятої нікого не впускають та не випускають. Не знаю, та це взагалі не мої проблеми, а її.

Пояснення слів:

Цімборашка — подруга;

Безлич — негідник; 

Дякуву — дякую.