АнєчкаLB - Більше, ніж альстромерії. Менше, ніж скріпки, АнєчкаLB

 – Тому я вам його і пропоную.

 – А самі будете сидячи страждати?

 – Найвірогідніше.

 – Я не можу на це погодитися. У такому разі я теж буду сидіти на стільці до самого світанку.

 – Повірте мені, це дуже незручно.

 – Тоді лягайте.

– Разом із вами? – недовірливо уточнила дівчина.

 – Ну, ви ж мене не боїтеся.

 – А ви мене не боїтеся?

 – А повинен?

 – Ні.

 – От і чудово, – гість запрошувальним жестом указав на ліжко.

Пейперкліп трохи зам’ялася, але підійшла і боязко присіла на край постілі:

 – Тепер ваша черга.

Молодий чоловік теж піднявся зі стільця і підійшов:

 – Ви добре подумали?

 – А потрібно було подумати?

Бастьєн обережно ліг на м’яке ліжко із постільною білизною дитячого забарвлення. Дівчина відкрила шухляду комода і переклала сплячого У на акуратно складені рушники. А потім теж опустилася на подушку.

І їй спокійно. Їй до запаморочення добре. До природної усмішки. Такої, яка з’являється від надлишку хорошого всередині.

Тривоги вщухли. Вона крадькома розглядала малюнки на його руці, і те, як на вдиху здіймаються його груди. Вони обоє пролежали у мовчанні та нерухомості. Рівно доти, доки почало світлішати небо. Хоча було б ще краще, якби гість говорив. Про що завгодно: свою роботу, смаки, про погоду... Та хоч про повітря! Лише б говорив. Її кімната і вона сама так багато і так довго слухали тишу. Від неї вже всі втомилися. І тим не менш:

 – Дуже вам дякую, – Пейперкліп сіла на ліжку. – Ви й не уявляєте, як багато для мене зробили. І як багато для мене це означає. Приготувати вам сніданок?

 – Ні, спасибі, – гість теж сів. – Я подумав про те, що наступної середи вам знову буде страшно?

Дівчина опустила очі.

 – Мені потрібно їхати за квітами. Я маю доставити їх не пізніше восьмої. Приходьте, раптом що.

 – Обов’язково. І вибачте за те, що вам довелося сьогодні не спати.

 – Ви ж ніколи вночі не спите. Треба було і мені спробувати.

Молодий чоловік піднявся з ліжка, зняв свою куртку з гачка і вийшов із кімнати.

Це більш ніж світанок. Це краще ніж ранок. Це нова точка відліку.

Міцно запам’яталась кожна дрібниця присутності цього візитера. Його рівне дихання, наприклад. Або те, як під його вагою прогнувся матрац. «Щастя – воно велике. Важке. Йому потрібно багато місця...» Непримітна особа ще не один день подумки житиме в тих добрих миттєвостях його товариства. Так ось він який, спокій... Безсумнівно, це дуже сподобалося.

Але в неї теж багато справ. Сніданок, до Янссена, до Юргена. До речі, у нього сьогодні виступ. Вистава. Обов’язково потрібно з’явитися. Адже він так її чекав. Потім, сон. І, на щастя, вночі до Софі.

Приємне хвилювання не покидало дівчину. Навіть звичайний сніданок сьогодні здавався зовсім незвичайним...

Які старанні дітки! Такі молодці! І вистава дуже цікава. Шкільний виступ проходив чудово. Рівно до того моменту, поки настала черга виступати Юргену. Від хвилювання він забув свою репліку. Простоявши з хвилину на сцені, він розплакався і втік назад у підсобку.

Поспіхом протиснувшись крізь ряди глядачів, Пейперкліп дісталася до пригніченого актора.

 – Мені дуже-дуже шкода, що так вийшло. Ти ж стільки готувався! – супроводжуюча засмутилася куди сильніше за Юргена.

Ох, ці дитячі сльози! Як це серйозно.  

 – Не переймайся, милий. Нічого страшного не сталося. Таке буває.

Дівчина щосили обіймала і втішала друга, який зовсім розклеївся. Але безуспішно. Вона вже й сама впала у відчай і готова була розплакатися разом із ним.

Водоспад сліз припинився, коли вони увійшли до кондитерського магазину. Ще б пак! Тутешні запахи чудово нейтралізують буденні неприємності. Найкращі ліки від нудьги. Вона-то точно знає.

Супутники заїли поганий настрій шоколадною паннакотою. Потім Юргена доправили додому. Він усміхався і намагався не згадувати прикрий момент вистави. На порозі із розкритими обіймами хлопчика зустріла мама. Він подякував супроводжуючій за підтримку, помахав своєю маленькою ручкою і увійшов до будинку.

О, це ж Еліза Мунс – немолода жінка із сусіднього будинку.

 – Гарного дня, Елізо, – Пейперкліп підійшла ближче до знайомої, яка проходила повз.

 – Вітаю, люба.

 – У вас щось сталося? Ви сумуєте, – розхвилювалася уважна дівчина.

 – Герберт став зовсім погано бачити. Лікар виписав йому окуляри. Я обіцяла купити йому їх, але вони виявилися дорожчими, ніж я думала. У мене вистачило тільки на те, щоб заплатити за прийом у лікаря і на очні краплі. Він і так засмучений, а тут ще й я повернуся без окулярів. Він ще сильніше знітиться.