Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

все через неї, — відкусивши здоровенний шмат торта, він заходився понуро жувати його. — Гаразд, розповім вам якомога коротше. Я людина заклопотана й не можу сидіти тут цілий день і ласувати. Отже, до діла. Ви, напевно, чули про «Дивовижний пересувний ярмарок розваг Тафнела». Наша родина володіє ним уже з сотню років. Мій небіжчик-татусь, старий Френк Тафнел, об’їздив з ним цілу країну. Та відтоді, як з’явилась Проблема, подорожувати стало небезпечно, тому останні двадцять років ми сидимо в Стретфорді, на сході Лондона. Там є старий театр «Палас» — йому вже зо дві сотні літ, та він і досі ще в порядку. У ньому ми показуємо свої фокуси й циркові вистави, а «Дивовижний ярмарок» тепер постійно діє на площі перед театром. Тут тобі й вистава, й кімната чудес, і ярмарок — і все за якихось десять фунтів! Десять фунтів за незабутню втіху!

А в неділю ще й безкоштовні гарячі ковбаски для дітей! Тепер вам зрозуміло?

— Так, — відповів Локвуд, ліниво виглядаючи у вікно. — Ви, здається, згадали щось про привида...

— Так! Він з’являється ночами й ходить коридорами театру в подобі жінки в накидці. ГЬрна, чарівна, осяйна, але люта й підступна... — пан Тафнел знову скрушно зітхнув. — Одного з моїх хлопців вона вже згубила, а Чарлі Вад — наступний у черзі. Подивиться на якогось хлопчину — і квит: він уже ні про що, крім неї, й думати не може. Знаєте, як вони її звуть? — він нахилився вперед і прошепотів: — Нещадна Красуня...

Тільки-но вщухли останні звуки його шепоту, як блідий Чарлі Вад, що досі сидів, наче закам’янілий, низько й болісно застогнав. Цей стогін пролунав так лячно, що аж волосинки на моїх руках стали дибки.

Пан Тафнел міцніше стиснув кінчик ланцюга, проте хлопчина більше не ворушився.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки.

— Нещадна Красуня... — так само пошепки повторила Голлі. — Ім’я зі стародавньої балади[1]... І вони її так і звуть?

— Саме так.

— Вона, мабуть, дуже гарна з себе?

— Ні. Це просто її ім’я... тобто сценічний псевдонім. Ми знаємо, чий це привид... хіба я не сказав вам про це? Нещадна Красуня... Вона була актрисою, виступала в середині минулого століття. Справжня зірка — чарівна й жорстока. Ось, подивіться... — він дістав із жилетної кишені засмальцьований, пожовклий згорнутий аркуш паперу й спробував непомітно передати його нам через стіл. — Тільки, заради Бога, зробіть якось так, щоб це не помітив Чарлі Вад.

Локвуд розгорнув папірець. Я нахилилась ближче, щоб розгледіти, що там таке. Джордж і Голлі підхопились зі стільців і стали за нашими плечима.

То була театральна афішка, надрукована чорною й золотою фарбами. На афішці ми побачили зображення молодої білявки серед клубів золотавого диму. На ній було... те, що було на ній, узагалі важко назвати вбранням: смужка шовку, що облягала пишне жіноче тіло, перлове намисто на шиї й «трохи блискіток та китичок», як нещодавно висловився пан Тафнел. Жінка мала виразно «східний» вигляд — підведені брови, браслети на зап’ястках довгих тонких рук, висока тіара на золотавому волоссі, що перепліталося з кільцями диму... Наполовину примружені очі ховались під густо нафарбованими віями. Голова трохи відхилена назад, вуста манливо розтулені — відразу не зрозумієш, чи вона вабить до себе, чи кепкує, а може, те й друге разом... Унизу, просто на хмаринках диму, виднів чіткий чорний напис:

НЕЩАДНА КРАСУНЯ!

Королева ілюзій у виставі «ПОМСТА СУЛТАНА»

Ще нижче дрібними літерами було додано адресу театру «Палас» і дату виступу: понад дев’яносто років тому.

Пан Тафнел тим часом упорався ще з одним шматком торта.

— Легендарна, як бачите, була красуня, — сказав він.

— Умгу, — обізвався Джордж.

— Як на мене, їй варто було б трохи схуднути, — зауважила Голлі. — А ти що скажеш, Люсі?

— Згодна.

Пан Тафнел буркнув:

— Кажуть, вона мала вкрай жорстоку вдачу. Одним-єди-ним поглядом причаровувала першого-ліпшого хлопця. І ця сила перейшла до її привида.

— І цей привид з’являється у вашому театрі? — перепитав Локвуд, далі вивчаючи афішку. — Чому ви певні, що це саме вона, пане Тафнел?

— Тому, що Нещадна Красуня зустріла свою моторошну смерть на сцені цього театру. Вона була ескапологісткою, чули про такий жанр? Це артистка, що вміє звільнятись від будь-яких ланцюгів чи пут. На її вистави, в яких Красуня дивом уникала смерті, сходився цілий Лондон. Найвідоміший її номер — той самий, про який ідеться в цій афішці: «Помста султана». Красуню замикали в ящику, схожому на труну, обмотували його ланцюгами, а потім артисти, що виконували роль султанської варти, прохромлювали труну шаблями, а зсередини тим часом лунав дикий вереск. Це, зрозуміло, був лише фокус. Насправді Красуня на той час уже вискакувала через потаємний прохід під труною і тікала вниз, під сцену. А коли варта припиняла колоти шаблями ящик, поверталась туди цілісінькою. Все дуже просто. І все тривало як слід аж до того фатального вечора...

Пан Тафнел помовчав, ковтаючи черговий шматок торта. Дивна річ, як він із повним ротом розповідав цю всю історію, ще й з такою акторською виразністю. Поки він говорив, з його рота на наш кавовий столик падав справжній дощ із крихт.

— Дехто казав, ніби це влаштували колишні відкинуті залицяльники Красуні, — провадив він. — Інші наполягали, що то був просто нещасний випадок, бо помічник, що сидів під сценою, забув відкрити прохід. Будь-що того вечора Красуні не вдалося втекти під сцену зі свого ящика. Коли труну почали штрикати шаблями, вона була всередині — і її вереск тоді був справжнім.

— Уявляю, що пережили тоді глядачі, — скривилась я.

— Спочатку, — пояснив пан Тафнел, — ніхто не зрозумів, що сталось. Глядачі подумали, що кров — це теж частина вистави. А далі, звичайно... — він ковтнув чаю з чашки. — Сподіваюсь, я не дуже збентежив вас?

— Хіба що зовсім трохи, — відповів Локвуд, розглядаючи засипаний крихтами столик. — Гаразд, ви розповіли нам, як вона померла. А тепер, будь ласка, переходьте до привида.

Наш відвідувач кивнув:

— Після полудня в нашому театрі триває вистава. Вечірніх вистав ми не даємо, бо глядачі мають повернутися додому завидна. Наші вистави — це переважно традиційні циркові програми: повітряні гімнасти, жонглери, клоуни, партерні акробати. Здебільшого це дорослі люди, хоча серед служників у мене є кілька молодих хлопців, що прибирають