Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

сцену після вистави й готують її до наступного дня. Якось два такі хлопці підійшли до мене й сказали, ніби бачили жінку, що ходила коридорами театру саме тоді, коли вони прибирали сцену. Це було перед самісіньким заходом сонця. Хлопці подумали, що то заблукала якась глядачка, й вирішили допомогти їй вибратись надвір, та в коридорі тоді вже нікого не було. Ще через кілька днів одна дівчина-прибиральниця проходила перед закриттям театру повз гримерні і краєм ока побачила, що в одній із них стоїть жінка в чорній сукні. Коли дівчина повернулась, гримерна була вже порожня.

— Похмура історія, — зауважив Локвуд.— Що ж ви зробили?

— Нічого. Ми ж не залишаємось у театрі після заходу сонця, еге ж? А ці пригоди трапилися ще завидна. От я й вирішив, що нам нема чого боятись... аж поки не сталось лихо з Чарлі та бідолашним Сідом Морісоном, — пан Тафнел укотре зітхнув і скуйовдив свої сиві кучері.

— То що ж сталося з Чарлі, пане Тафнел?

— Це відбулось надвечір, три дні тому, — пояснив наш відвідувач. — Надворі вже почали засвічувати захисні ліхтарі. Сара Перкінс, наша помічниця режисера, забула за кулісами свій плащ. Повернувшись по нього, вона побачила Чарлі Бада — той ішов коридором, що вів на сцену, дивився невидющими очима вперед і посміхався, наче сновида. А в дальньому кінці коридору Сара помітила жінку, за якою прямував Чарлі. Жінка була чорна, як примара, хоч у коридорі — та й в усьому театрі — ще горіло світло... Чарлі простував за тією жінкою слухняно, як на припоні, — пан Тафнел значуще позирнув на нас. — Ну, Сара тут не стала марнувати часу. Наздогнала Чарлі, перечепила його й повалила на підлогу. І тієї ж миті побачила, як попереду — там, де бовваніла чорна жінка, — щось спалахнуло, далі всі лампи згасли, а за мить засвітилися знову... Чорна жінка зникла, а Чарлі залишився живий, тільки відтоді перебуває в тому стані, в якому ви бачите його зараз.

— Ваша помічниця режисера дуже смілива, — зауважила я.

— Авжеж, — кивнув пан Тафнел. — Сара—дівчина метка, як ви. Не така тендітна й беззахисна, як ваша приятелька... — він знову вишкірив свої нерівні зуби до Голлі.

— Ми з Люсі обидві вміємо постояти за себе, — заперечила Голлі.

— Зрозуміло, — втрутився Локвуд. — Отже, через цю тварюку Чарлі опинився на порозі смерті. А тепер розкажіть про бідолашного Сіда Морісона.

Пан Тафнел згорбився й схилив голову.

— Сід був помічником нашого фокусника. Учора надвечір він був на сцені — готував реквізит до сьогоднішньої вистави. Одна з наших служниць — Трейсі — саме підмітала тоді підлогу в залі. Зненацька вона відчула холод, підняла голову й побачила, що Сід не сам, а поруч із ним стоїть жінка. Стояла вона обличчям до зали, проте Трейсі ніяк не могла розгледіти її рис — заважала тінь, хоч в усьому театрі було увімкнено лампи. Далі дівчина побачила, що жінка прослизнула за куліси. Не пішла, а саме прослизнула, ніби пропливла туди спиною вперед, навіть не обернувшись. А Сід подався за нею. Не побіг, а пішов упевнено, не зупиняючись, аж поки зник за кулісами.

— Ця Трейсі не намагалася зупинити його? — запитала я.

— Каже, що хотіла окликнути, проте не могла чомусь ні говорити, ні навіть поворухнутись. Отямилась вона лише після того, як Сід пропав за кулісами. Тоді Трейсі зійшла бічними східцями на сцену й теж побігла за куліси. І побачила там таке огидне видовище, що...

— Розповідайте далі, — сказала Голлі. — Знаєте, скільки всяких привидів ми надивились? Прошу!

Пан Тафнел сприйняв це зауваження цілком сумирно й тихо, без колишніх своїх акторських штучок, продовжив:

— За кулісами Трейсі знову побачила Сіда з тією жінкою, їй здалося, ніби вони обіймаються, принаймні жінка пригорнулася до Сіда, а обличчя притулила йому до шиї. Трейсі злякалась, вона помітила, що такий дужий хлопчина, як Сід, перетворився в обіймах тієї жінки на мляву дитину. Потім жінка відсахнулась — Трейсі каже, ніби жінчині руки простісінько пройшли крізь Сідове тіло, — і хлопець упав на підлогу, мов купа лахміття. Коли Трейсі підбігла до нього, він був уже мертвий, а на його блідому обличчі застигла моторошна усмішка.

Локвуд затарабанив пальцями по коліну:

— А куди поділася примарна жінка?

— Зникла ще до того, як Сід упав мертвий.

— Запізно ви прийшли до нас, пане Тафнел. Запізно. Ви мали завітати сюди відразу після того, як Чарлі залишився живий...

— Так, я знаю, — пан Тафнел невдоволено роздивлявся на власні руки. — Знаю. Та якби поповзли чутки про те, що в театрі завівся привид... хто приходив би відтоді на наші вистави?

— Це все одно краще за нові смертельні випадки, — зауважила Голлі.

— А що він за хлопець, ваш Чарлі? — помовчавши, запитав Джордж. — Я маю на увазі, коли він при собі...

— Тихий. І хворобливий. У нього слабі легені, тому він не придатний до важкої роботи. Мало хто погодився б узяти його до себе. Тільки не я. Я — добра душа. Дав йому й прихисток, і роботу.

— А Сід теж був хворобливий?

— Ні, Сід — силач і здоровань. Він був чудовий маніпулятор.

Запала тиша. Тоді Локвуд промовив:

— Он як? Цікаво...

— Хіба ви не знаєте, хто такий маніпулятор?

— Правду кажучи, не знаю.

— Це фокусник. Майстерність рук... і таке інше. Хоч він вважався лише помічником нашого ілюзіоніста, він уже працював з глядачами самостійно. Що він робив? Діставав із вух глядачок курячі яйця, роздирав двадцятифунтові банкноти й потім витягав їх цілими з рукавів глядачів — і все це швидко, спритно, з усілякими жартами. Одне слово, розігрівав публіку перед виставою. Усе було гаразд, аж поки він закохався в одну повітряну гімнастку, білоруску...

— Що ж тут поганого, що він закохався?

— Вона не відповідала на його почуття. Я благав її, щоб вона була з ним ласкавіша, бо це — заради наших спільних інтересів, та ця гімнастка анітрохи не зважала на мої прохання. А Сід страждав від нещасного кохання. Тинявся під вікнами її вагончика. Не спав. Перестав їсти. Працював абияк, упускав на землю яйця й монети, розкидав на всі боки карти. Жах та й годі. Якби Сід не помер, я врешті звільнив би його.

— Вважайте,