Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

що він позбавив вас від клопоту, — зауважив Локвуд, далі тарабанячи по коліну пальцями. — До речі, як звуть цю гімнастку-білоруску?

— Керол Блірс.

— Щось ніби не дуже слов’янське ім’я...

— Білорускою була її бабуся по лінії матері. Принаймні так каже вона сама. У неї такі міцні стегна, що вона може жбурнути на десять футів дорослого чоловіка-гімнаста, й цього мені вистачає... Тут залишився ще шматочок торта, можна, я візьму його собі? — не звертаючи уваги на відчайдушне Джорджеве зітхання, пан Тафнел підхопив останній шматочок із спорожнілого тареля. — То як, чи допоможете ви мені? Тобто... чи врятуєте від привида, що вбив Сіда, а тепер ще й може перелякати всіх моїх глядачів?

— Коли це все почалося, пане Тафнел? — запитав Локвуд, утупившись у стелю.

— Що ви маєте на увазі? Привида? Чи Сідову закоханість?

— Привида.

— Два-три тижні тому.

— Дякую. А хто ще бачив привида, крім Чарлі Бада, Сіда й тих двох дівчат?

— Дехто з касирок, наша гримерка Ванеса... і, здається, продавчиня морозива.

— І всі вони вижили?

— Так, тільки ще й досі тремтять зі страху. У Ванеси аж волосся посивіло.

— Інакше кажучи, всі жертви Нещадної Красуні — чоловіки? — запитала Голлі.

— Так. Жоден чоловік не може встояти перед її чарами. І тоді, коли вона була жива, й по смерті. На вашому місці я не забував би про це, пане Локвуд. І на місці вашого приятеля теж.

— Нічого, ми з Джорджем витримаємо її чари, — реготнув Локвуд. — Правда, Джордже? Гаразд, пане Тафнел, ми завітаємо до вас. Дайте нам двадцять чотири години, й ми розплутаємо цю загадку. Як ви гадаєте, Чарлі проживе ще добу?

Наш гість поглянув на прикутого до нього хлопця, що й досі сидів, зирячи перед собою байдужими очима.

— Сподіваюсь, що проживе... Тільки, будь ласка, пане Локвуд, не гайтеся!

Я щиро зраділа, побачивши, що наші клієнти збираються йти. Один з них мені відверто не подобався, другий викликав жаль. Тож я охоче повела їх до виходу.

Відчинивши двері, я побокувала. Пан Тафнел уклонився мені й на мить послабив стиснутий у руці кінчик ланцюга. Тієї ж миті Чарлі Бад шарпонувся вбік, висмикнув ланцюг з руки пана Тафнела й відлетів до стіни, біля якої був стояк із рапірами. Скрученими мотузком руками Чарлі схопив Локвудову рапіру — її клинок блиснув у промінні вранішнього сонця — і кинувся вперед, сподіваючись прохромити собі живіт. Проте руки в нього виявились закороткими, а клинок — задовгим. Вістря рапіри влучило в шкіряний ремінь Чарлі й там застрягло.

Поки юнак намагався витягти клинок, я вже наскочила на нього й притисла лезо рапіри до підлоги, а пан Тафнел натяг ланцюг і вхопив Чарлі за руку. Хлопець люто, відчайдушно, з несподіваною силою пручався. Покотившись разом по підлозі, ми налетіли спочатку на вішак, а далі — на столик для ключів. За увесь цей час Чарлі не зронив ні слова, лише дивився мені просто в очі. Нарешті пан Тафнел важко вдарив Чарлі в скроню, і я витягла рапіру з його рук.

Чарлі тут-таки, як і перед тим, збайдужів до всього, немовби хтось клацнув над ним невидимим вимикачем. Обличчя його знову поблідло й змертвіло. Вже не пручаючись, він дозволив вивести себе за двері, на сонце.

— Пробачте, — сказав мені пан Тафнел, обернувшись уже на воротях. — Тепер ви зрозуміли, що наша єдина надія — відшукати й знищити цього привида? Будь ласка, зробіть усе можливе, щоб допомогти нам!

Сказавши це, він однією рукою підняв свого потертого зеленого капелюха, другою напружив ланцюг — і пішов, ведучи за собою вулицею хлопчину.

6

Якщо пан Тафнел із своєю сумішшю театральних декламацій зі слизькими вивертами майже не зворушив нас, то нещасне становище Чарлі Бада вразило по-справжньому. За словами Локвуда, який краще за нас усіх знався на таких речах, це був рідкісний випадок безконтактного дотику.

— Схоже на звичайний дотик привида, — пояснював він, — тільки цього разу привид заволодів не тілом, а свідомістю жертви. Людина після цього втрачає волю до життя і поволі сама себе підводить до смерті. Тафнел каже правду: тільки знищивши цього привида, ми зможемо розірвати цей згубний зв’язок.

— Бідолашко, — зітхнула Голлі, що саме прибирала вітальню за нашими гостями. — Який це жах — самому бажати собі смерті!

— А ви бачили його скам’яніле, байдуже обличчя? — додав Джордж. — Страх та й годі!

— І очі геть порожні, — зауважила я. — Навіть коли ми боролися, в них не було нічогісінько.

— Це все свідчить, що на Чарлі напав дуже сильний привид, — підсумував Локвуд. — А це означає, що я й сам не піду, і вас не підпущу до нього без належної підготовки. Джордже, чи не міг би ти розвідати щось в архіві про цю... е-е... циркачку? А я тим часом замовлю ще знаряддя. Половину наших запасів ми залишили вчора в мавзолеї...

— Роботоньки нівроку, — буркнув Джордж. — Маріса, Проблема, а тепер ще й ця Нещадна Красуня... Гаразд, Локвуде, я піду. Тільки спочатку покажу, що я знайшов, коли розбирав речі твоїх батьків. Можна?

Ми рушили вслід за Джорджем на другий поверх. То було місце, куди інспектори з ДЕПРІК, перевіривши нашу контору в підвалі, ніколи й не здогадувались зазирнути. Для нас це було чудово, бо саме там, нагорі, містилась наша невеличка Країна Див — темна, страхітлива, повна речей, небезпечних і для фізичного, й для психічного здоров’я людини. Ні, я маю на увазі аж ніяк не Джорджеву спальню. Йдеться про іншу кімнату, що колись належала Локвудовій сестрі Джесіці, — ту саму, де вона померла. В кімнаті досі зберігся її Смертний Вогонь, моторошний зовні, проте цілком нешкідливий. Він виднів над ліжком Джесіки, накритим смугастим матрацом, а вздовж стін громадились ящики з вицвілими наліпками, виданими на митницях часто-густо в далеких чужих країнах. Частину підлоги в кімнаті було розчищено й оточено колом із залізних ланцюгів, усередині якого лежали речі, знайдені в ящиках, — речі досить химерні, небезпечні й недозволені.

Там були маски у вигляді диких тварин та потворних духів, дві нещодавно виявлені накидки (одна вкрита пір’ям, а друга — вилинялим хутром), чудернацькі конструкції з кісток, намистин та жил якихось тварин — Локвуд казав, ніби це пастки на привидів з