Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

острова Ява. Були глиняні горщики й глечики, запечатані свинцем та воском. Саме з цими горщиками ми поводились найобережніше, бо саме з такої розбитої посудини сім років тому вирвався дух, що вбив Джесіку Локвуд.

Усі ці трофеї були надзвичайно цінні. Прихильники Культу Привидів, що зазвичай проводили свої паради на Трафальґарській площі, усі як один попадали б перед нашою колекцією навколішки. Будь-який дослідник із лабораторій агенції «Фіттес» за можливість оглянути наші скарби охоче віддав би рідну бабусю. Багаті колекціонери гризлися б за них на смерть, а продавці артефактів приставляли б нам уночі ножі до горлянок. Що ж до інспектора Барнса з ДЕПРІК, то він просто заарештував би нас і відібрав усе це добро. Тепер, сподіваюсь, вам зрозуміло, чому про нашу колекцію не знав ніхто, крім нас самих, Кіпса та Фло.

Ми стали на дверях і зазирнули до кімнати. Джордж увійшов усередину й показав нам на ряд запилюжених зелених пляшок, вишикуваних усередині залізного кола:

— Ось що я вчора знайшов тут. Пляшки-пастки на духів. Шаман кидав до пляшки Джерело — уламок кістки набридливого чи небажаного предка, — дух пірнав туди, й шаман швиденько закорковував пляшку. Готово! А щоб дух не вискочив, внутрішню поверхню пляшки вкривали розтопленим залізом.

Локвуд кивнув:

— Щось на зразок нашої склянки з черепом?

— Саме так, — підтвердив Джордж. — І навіть краще, бо тут не видно, хто в цій пляшці схований. Знаєш, Локвуде, я починаю доходити висновку, що все, що привозили з мандрів твої батьки, стосувалося зв’язків з потойбічним світом. Навіть отой мотлох на полицях у передпокої. Твої батьки були чудові дослідники. Гадаю, ми легко порозумілися б із ними.

— Звісно, порозумілися б, — погодився Локвуд.

Я поглянула на його обличчя. Як і завжди, коли хтось згадував його родину, воно залишалось цілком спокійним. Проте з очей на мить щезала пильність — мені здавалося, що Локвуд тоді занурюється в минуле.

Його батьки, Селія й Дональд Локвуди, досліджували вірування далеких країн, пов’язані з привидами та іншими потойбічними силами. Вони не тільки мандрували віддаленими куточками світу, а й привозили звідти додому цілі ящики цікавих речей. Частина їх нині прикрашала стіни кімнат будинку № 35 на Портленд-Роу, однак більшу частину ящиків не розпаковували аж дотепер, бо вони прибули до Британії вже після наглої смерті Локвудових батьків.

Коли ж ми нарешті розпакували ці ящики, то знайшли в них дві чудові накидки з пір’я — їх надягали індонезійські шамани, вирушаючи на розмову з мертвими предками. Трохи згодом ми з Локвудом переконалися, що сила цих накидок — аж ніяк не вигадка. Вони захистили нас під час подорожі крижаними стежками Іншого Світу. Без них ми напевно померли б. На жаль, одна з них подерлась і пропала, зате друга вціліла й тепер висіла в коморі, поряд із нашими запасами кока-коли, бобів та чипсів.

— Річ ось у чім, — провадив Джордж. — Половина цих пляшок тріснула, тому з ними слід поводитись украй обережно, — він поглянув на Локвуда. — Звичайно, якщо ти хочеш, ми можемо відвезти їх до крематорію. Так, напевно, буде найбезпечніше.

— Ні, — відповів Локвуд. — Вони можуть стати нам у пригоді. Поки вони лежать у залізному колі, все буде гаразд.

— То й добре, — погодився Джордж. — Тільки ось вам моя порада: не підходьте близько до них. Одна чи дві пляшки — ще сяк-так, а коли їх така сила... Тільки уявіть, що буде, коли з них вискочить цілий натовп духів!

— Еге ж, уявляю... — пробурмотів Локвуд, не зводячи очей із Смертного Вогню, що вже стільки років жеврів над ліжком його сестри. Потім він вимкнув світло й зачинив двері.

* * *

Того вечора викликів у нас не було. Це виявилося саме до речі — нам ще треба було підготуватись до завтрашнього розслідування історії з Нещадною Красунею. Удень ми з Голлі заповнювали звіти про наші останні справи, а Локвуд замовив у Маллета нові рапіри й ланцюги і при цьому здавався тихшим та пригніченішим, ніж зазвичай: я подумала, що його засмутив черговий візит до кімнати Джесіки. Джордж іще опівдні подався до архівів і досі не показувався. Коли настав час обідати, я швиденько розігріла готову печеню з холодильника (з Джорджевих запасів), і ми попоїли просто в конторі.

Трохи згодом, коли я прибирала на кухні, до мене зазирнув Локвуд. Джордж іще не повернувся, а Голлі вирушила до себе додому, тож у будинку на Портленд-Роу ми з Локвудом зараз були самі.

— Мені треба вийти у справах, Люсі. Хочеш піти зі мною?

— У справах?

— Так.

— І ти хотів би, щоб я пішла з тобою?

— Якщо в тебе немає важливіших справ...

Важливіших справ у мене дійсно не було. За кілька секунд я вже стояла біля дверей.

— Може, взяти робочу торбину? Зараз побіжу до підвалу...

— Не треба. Рапіри вистачить. Я теж візьму свою стару.

Стару? Тобто нам трапиться не дуже сильний привид?.. Ми вийшли надвір.

— А куди ми йдемо? — запитала я.

— Недалеко.

У сутінках ми пройшли кілька кварталів на схід, а потім звернули на північ, у бік Мерілебон-Роуд. Я подумала, що там ми візьмемо на стоянці таксі, аж тут Локвуд, не дійшовши до перехрестя, зупинився перед іржавою залізною огорожею кладовища Мерілебон.

— Тут? — запитала я. Кладовище було невеличке, старе, густо засипане сіллю й міцно обгороджене.

— Так.

— Щось я не чула, щоб тут виникали проблеми.

Він легенько всміхнувся:

— Постав черевик просто на зарості плюща у себе за спиною. Намацаєш стовпчик, на який легко стати. А звідти можна сягнути руками верхнього краю огорожі й підтягтись. За огорожею сховано широкий мур. Ось, поглянь! Зараз я покажу тобі!

За одну-єдину мить він по-котячому перебрався через огорожу і вже стояв, згорбившись, по той її бік.

— Зумієш, авжеж? Головне, дотягнися до верхнього краю, а далі я допоможу тобі...

У відповідь я лише пирхнула. Може, я й не така спритна, як він, — я навіть зо два рази вилаялась, поки дряпалась через ту огорожу, — та невдовзі я вже стояла біля нього на мурі, футів за десять над землею, і оглядала темно-зелені зарості кладовища.

Цей мур обгороджував кладовище з самого початку, вже пізніше його зовні оточили залізними панелями. Праворуч від нас видніло світло вуличних ліхтарів на Мерілебон-Роуд; унизу розкинулось