Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

«Дело №» на обкладинці давно вже перекочували у світ кінематографу… «І де Валерка її відкопав… — подумав Андрюха і потер скроні. — Просто таки раритет». Він невпевнено взявся за брудні, заяложені стяжки і легенько смикнув. Вузол ожив і поворушився, втягуючи в себе петельку одного з «бантиків». Аж тут Андрюха вирішив, що хай там як, а спершу слід умитися. Й пішов у ванну.

Кран надсадно закашляв, потім довго відпльовувався іржею. Нарешті струмінь посвітлішав, й Андрій, набравши повні жмені крижаної води, занурив у них обличчя. Здається, стало ще гірше.

Перемкнув кран і довго грів руки, відчуваючи, як по плечах гуляють мурашки. Потім нестерпно довго вмивався гарячою, аж поки знайшов сили таки визнати, що просто відтягує ознайомлення з умістом течки. Тоді примусив себе випростатися й подивився в дзеркало.

І мало не заволав від того видовища.

Відсахнувся, майже відскочив, боляче гепнувшись стегном об пральну машинку, що хтозна яким дивом була втиснута в це крихітне приміщення. Судомно вдихнув, наче його топили хвилин зо п’ять і допіру дали підвести голову.

Йому привиділося, що із дзеркала дивиться не він, а оте вчорашнє одоробло з намальованим лицем. Здалося лише на мить. Але так ясно, аж він устиг зауважити, як від води попливли намальовані риси.

Андрій важко сів на край ванни. Просто привиділося… Але ж як реально! Потім ледь підвівся, щоб знову глянути на своє відображення. Упіймав себе на думці, що цього разу робить це з острахом. Із дзеркала боязко визирала трохи приголомшена, але безсумнівно його власна парсуна.

— Пити менше треба, — порадив він відображенню.

Утерся. Почистив зуби. Весь час кидав насторожені погляди в дзеркало — нічого незвичайного. «Просто тобі не можна алкоголю, хлопче… — сказав собі. — Взагалі не можна. Маска, от що це було вчора. Сраний жартівник у виродкуватій латексній машкарі… Чи з чого їх там роблять…»

На сніданок була яєшня з беконом, та він, певно, з однаковим успіхом міг перекусити камінням — відчуття в шлунку були саме такі. І йдеться не про те, що він не хотів нікуди їхати. Або — що наобіцяв другові щось таке, чого сам не пам’ятає. Думка, яка не давала Андрюсі нормально пережовувати їжу, була несподівана для нього самого. «Хтось у біді», — думав він і заледве стримувався, щоб не кинути виделку і побігти до чортової теки. Бо мало хто там і у що вскочив…

Нарешті він запхнув тарілку в мийку і повернувся до картонної теки. Чомусь неприємно закалатало серце. Присунув стілець і сів. Іще раз уважно оглянув її. Якісь дивні розводи і плями… На звороті — напис у куточку олівцем: «С.В.С.» Абревіатура? Нарешті Андрій обережно потягнув зав’язки.

Тека була повна-повнісінька. Копії якихось експертиз і протоколів, показання свідків, опис речдоків, попередні висновки… І світлини. Вони вислизнули на стіл самі, немов живі, та насправді на них була смерть. Різна, у розмаїтих, але завжди моторошних личинах. Усі жертви були дівчата. Молоді — приблизно одного віку. Андрій пробігався очима по документах, вихоплюючи найважливіше. Різані рани… Огром крові… У всіх відрізані обидві кисті. Тіла чотирьох жертв знайшли, ще скількись там уважають зниклими. Він наткнувся на назву містечка й підсміхнувся.

— Це ж треба, — вголос мовив він, — Буськів Сад… Поетично!

Він уже почав був думати, що справа ця таки варта, щоб за неї взятися, аж у його руках опинився стосик документів із великою канцелярською скріпкою в кутку. Зауважив дату — лише позавчора. «Свіжак», як казав Валера… Проглянув першу сторінку. «Пішла з дому й не повернулася», «тіла не знайшли»… Побачив ім’я: Надія. У голові несамохіть промайнула фраза: «Помирає остання», — й він похмуро мугикнув. Хоч як крути, а робота дається взнаки… Андрій уже взявся за скріпку, щоб переглянути решту, аж раптом очі вихопили рік народження зниклої. Він застиг. Кілька разів перечитав, думаючи, що помилився. Ні, все так і є — їй усього шість років. Дитина.

Андрій відкинув папери, ніби вони обпалили йому пальці.

Він не брався за справи, в яких фігурували діти. Ніколи. Не тому, що не хотів їм допомагати, — геть навпаки. Не міг бачити їх мертвими. Читати висновки експертизи про причини смерті. Знати точне число ножових поранень. Розуміти значення передсмертних синців… Ні, він не брався за таке досі й не збирається починати. А бідолашка, судячи з усього, аж ніяк не загубилася. Отже, живою її вже не знайдуть.

— Куди ти вклепав мене, Валерко… — знову пробурмотів Андрій.

Він став поспіхом збирати документи, боячись натрапити на світлину зниклої дівчинки. Та вона, очевидно, була захована там — під скріпкою. Зате знайшлася роздруківка електронного квитка. Андрюха проглянув її й спалахнув — потяг має вирушити менше ніж за півтори години. Та навіть якби він дуже хотів поїхати, не факт, що встигнув би! Зате здати ще можна, якщо просто вже… Й Андрій знайшов у телефоні Валерчин номер.

Після кількох тоскних гудків увімкнувся автовідповідач.

— Валер… — мовив Андрій і знітився. — Я той-во… Нікуди не їду. Хочеш, ображайся, хочеш ні, але там дитина пропала! І ти чудово знаєш, що я за таке не беруся. Нафіга таке взагалі пропонувати? Може, я сп’яну на щось там і підписався… Але це нічого не змінює. Вибач. Подзвони, коли зможеш. Квитки здайте, поки час іще є.

Він від’єднався; почувався гидотно. Та з іншого боку, Валерка теж ума палата. Якого милого його в таке вплутувати! Тим паче зараз, після всього… Схоже, дуже на нього натиснули десь згори, щоб у якесь задуп’я прислали путнього фахівця.

Андрій туго зав’язав теку, зігнавши заодно злість на стяжках, і роздратовано пожбурив її на диван.

…Шумів чайник. Андрюха дивився у вікно. На засніженому дитячому майданчику вовтузилися двійко малюків. Високий заливчастий сміх долинав аж сюди… Господи, якою ж це покиддю треба бути, щоб відібрати життя у дитини!

«А що як дівчинка досі жива?» — від цієї раптової думки йому під коліна вп’ялося тисячі дрібних голок. А що як?.. Що як вона потребує допомоги, а столичний фахівець, якого там усі чекають, відмовляється їхати? До речі, ще можна встигнути на потяг.

На жаль, увесь його досвід свідчив, що шестирічна дитина, яка два дні тому зникла в селищі, де орудує серійний убивця, не може бути просто десь там… Узимку! Ні, дівчинка точно вже нежива. Не те, щоб геть не було шансів… Боже, якби ж її бодай звали інакше!

«Діти не мають помирати…» — прошепотів він, дивлячись на малюків, що катулялися в снігу. Це були мамині слова. Вона казала так, згадуючи сестру.