Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

і простягнула папузі. Взявши смаколик, птах пильно глянув на Ноемі

— Так, це Каталіна. Звідки ви знайомі?

— Ми не знайомі. Принаймні, не близько. Ваша сестра часом навідувалась до нашої церкви. Там їй про мене і розповіли. Вона прийшла і сказала, що їй треба щось для сну. Потім приходила ще кілька разів. Востаннє була схвильована, але не сказала, що сталося, тільки попросила відправити за неї листа в Мехіко.

— А сама чому не могла надіслати?

— Не знаю. Сказала відправити його, якщо ми не побачимось до п’ятниці. Так я і зробила. Вона не розповідала мені про свої негаразди. Казала тільки, що її мучать кошмари, то я з цим їй і помагала.

«Мучать кошмари», — подумала Ноемі, пригадуючи свій сон. У такому будинку й не таке насниться. Поклала руки на сумочку:

— Що б то не було, воно їй допомагає, бо вона просить іще.

— Іще, — зітхнула старенька. — Казала я їй, відва`ри надовго не допоможуть.

— Ви про що?

— Той рід проклятий. — Почухала папугу по маківці. Птах заплющив очі. — Чули, що говорять люди?

— Знаю, що тут була епідемія, — стримано відповіла Ноемі, гадаючи, що вона про це.

— Так, була й хвороба, страшна. Але не тільки вона. Міс Рут, вона розстріляла свою рідню.

— Хто така міс Рут?

— Тут цю історію знають усі. Можу й вам розказати, але це коштуватиме грошей.

— Так нечесно, я готова заплатити лише за відвар.

— Мені треба щось їсти. До того ж ніхто краще за мене не знає тієї історії.

— То ви не тільки людей зцілюєте, а й історії розказуєте?

— Кажу ж вам, міс, мені треба їсти, — знизуючи плечима, відповіла стара.

— Гаразд. Я заплачу´. У вас є попільничка? — сказала Ноемі, дістаючи з сумочки сигарети.

Марта поставила перед нею олов’яну чашку, Ноемі нахилилася над столом і закурила. Запропонувала сигарету знахарці. Стара усміхнулась і взяла дві — але сама не закурила, а запхала в кишеню фартуха. Може, пізніше скурить. Або продасть.

— З чого б то його почати? А, так, Рут. Це була донька містера Дойла. Він любив її більше за все на світі й ні в чому їй не відмовляв. У ті часи в них було багато слуг — полірували їм срібло й заварювали чаї. Більшість із них були з села. Вони жили в будинку, але інколи спускалися в місто — на закупи й у справах — і розповідали про веселе життя в Домі-на-Горі й красуню міс Рут.

— Вона збиралася заміж за свого кузена Майкла. З Парижа їй виписали сукню і гребінець зі слонової кістки. За тиждень до весілля вона взяла рушницю й застрелила нареченого, матір, тітку і дядька. В батька також стріляла, але він вижив. Хотіла застрелити й маленького братика Вірджила, та його сховала міс Флоренс. А може, то Рут сама змилостилась над ним.

Зброї у домі Ноемі не бачила, однак рушницю могли й сховати. На видноті в них скрізь стояло срібло, й вона мимоволі подумала, чи й кулі, якими стріляла вбивця, були часом не срібні.

— Повбивавши всіх, вона застрелилася сама, — закінчила баба і розлущила ще один горіх.

Оце так історія! Однак це був не кінець, а лиш пауза.

— Це ще не все, так?

— Так.

— Ви не розкажете решту?

— Мені треба щось їсти, міс.

— Я заплачу´.

— Не поскупитеся?

— Обіцяю.

Ноемі виклала на стіл пачку сигарет. Марта простягнула зморщену руку, взяла ще одну і сховала в кишеню. Посміхнулася.

— Після того випадку слуги пішли від них. У Домі-на-Горі залишились тільки найвідданіші, які працювали на їхню родину віддавна. Вони й зосталися там, і більше їх ніхто не бачив. А одного дня міс Флоренс зненацька з’явилася на вокзалі: збиралася у відпустку, хоч до того ніколи нікуди не їздила. Додому повернулася вже заміжня. Чоловіка звали Річард.

— Він був не такий, як Дойли: товариський, любив спуститися в місто випити й потеревенити. Встиг пожити в Лондоні, Нью-Йорку й Мехіко. В будинку Дойлів йому явно не подобалось. Аж раптом він почав розповідати усілякі моторошні речі.

— Про що?

— Про привидів, духів і зле око. Містер Річард завжди був дужим чоловіком, але невдовзі зовсім охляв, перестав з’являтися в місті — зник з очей. Пізніше його знайшли на дні ущелини. Як ви могли помітити, тут їх багато. Він загинув у двадцять дев’ять, лишивши по собі сина.

«Френсіса», — подумала Ноемі. Блідого Френсіса із м’якими волоссям і посмішкою. Про це вона нічого не чула, втім, про такі речі завжди говорять неохоче.

— Це дуже трагічна історія, але я б не сказала, що причина в проклятті, — мовила вона.

— Ви сказали б, що це збіг, чи не так? Не маю в тому сумніву. Тільки чомусь усе, чого вони торкаються, перетворюється на гниль.

Гниль. Бридке слово, від якого язик аж липне до піднебіння. Від нього Ноемі захотілося гризти нігті, хоч вона цього ніколи не робила. Про руки завжди піклувалася, адже на що можна сподіватися з негарними нігтями? В тому будинку було щось дивне. Господарі з прислугою також були чудні. Але щоб прокляття? В таке вона не повірить.

— Це не інакше, як збіг, випадковість, — сказала вона, хитаючи головою.

— Можливо.

— Ви зробите мені такий самий відвар, як варили Каталіні минулого разу?

— Це непросто. Спершу треба зібрати складники, а для цього потрібен час. Та й з її бідою він не зарадить. Як я й казала, в усьому винен проклятий будинок. Я казала їй негайно сідати на потяг і втікати якнайдалі звідси. Думала, вона послухає, але звідки мені було знати?

— Я вам вірю. То скільки з мене за відвар? — спитала Ноемі.

— За відвар та історію.

— Так, і за неї.

Стара назвала суму. Ноемі відкрила сумочку й дістала кілька купюр. Хай очі Марті й застувала катаракта, номінали на них вона бачила добре.

— Мені знадобиться тиждень. Повертайтеся тоді, але обіцяти нічого не можу, — сказала, простягаючи руку до грошей. Узявши купюри, склала їх і запхала у фартух. — Можете дати ще одну сигарету?

— Авжеж. Сподіваюсь, вони вам сподобаються, — відповіла Ноемі, даючи їй ще одну. — Це «Голуас».

— Це не мені.

— Кому ж тоді?

— Святому Луці, — відказала стара, показуючи на одну з фігурок на полиці.

— Сигарети для святого?

— Він їх дуже полюбляє.

— Добрий же в нього смак, — мовила Ноемі, тим часом міркуючи про себе, чи є десь тут крамниця, де можна купити бодай щось схоже на