Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

Баба усміхнулася, й Ноемі дала їй ще одну купюру: старенька ж казала, що їй треба щось їсти, та й хто­зна, скільки у неї відвідувачів. Марта ще раз вдоволено усміхнулася.

— То я піду. Не давайте святому Луці викурювати все за раз, — мовила Ноемі.

Знахарка гигикнула і повела її до дверей. Надворі жінки потисли одна одній руки.

— Ви добре спите? — спиталася Марта у Ноемі, примружившись.

— Чудово.

— У вас темні кола під очима.

— Це через холод. Довго не можу заснути.

— Сподіваюся, що тільки через це.

Ноемі пригадався її дивний сон про золоте сяйво. Кошмар був досить бридкий, але проаналізувати його як слід у неї не було часу. Одна її подруга захоплювалась Юнгом, але сама вона ніколи не розуміла його тлумачення сновидінь і не заморочувалась цим питанням. Зараз же їй чомусь пригадалося одне з Юнгових тверджень: кожен має власну тінь. І як та тінь, слова старої висіли над нею всю дорогу назад до Дому-на-Горі.

7

Того вечора Ноемі знову викликали за старезний обідній стіл з білою скатертиною і свічками. Навколо нього зібралися майже всі Дойли: Флоренс, Френсіс та Вірджил. Голова родини залишився вечеряти в себе.

Ноемі їла мало, мляво водячи ложкою по тарілці, бажаючи скоріше розмови, аніж їжі. Врешті не стрималася й пирхнула. До неї звернулося три пари очей.

— Невже нам необхідно тримати язики за зубами всю вечерю? — спитала вона. — Невже не можна перекинутися хоч кількома реченнями?

Її голос бринів, як чистий кришталь, контрастуючи з важкими меблями й портьєрами і не менш важкими виразами на обличчях, звернених до неї. Вона й на думці не мала нікого дратувати, однак сама її природа не приймала цієї понурості. Тож вона усміхнулася, сподіваючись на посмішку у відповідь, що розвіє гнітючу атмосферу цієї пишної клітки.

— Як правило, за вечерею ми не розмовляємо, я вже пояснювала вам це. Втім, схоже, ви не можете не порушувати правил дому, — мовила Флоренс, акуратно витираючи губи серветкою.

— Про що це ви?

— Ви брали авто, щоб з’їздити у місто.

— Мені треба було на пошту, відправити кілька листів.

Вона не брехала, адже дійсно надіслала листа додому. Хотіла написати ще й Уґо, але в останню мить передумала. Все ж вони з ним не пара у звичному сенсі, тому вона боялася, що коли надішле йому листа, він сприйме його за щось більше, ніж прояв симпатії.

— Всі листи відправляє Чарльз.

— Дякую, але я можу й сама.

— Тут погані дороги. Що б ви робили, якби машина застрягла в ямі? — спитала Флоренс.

— Напевне, прийшла б пішки, — відповіла Ноемі, відкладаючи ложку. — Це ж нескладно.

— А мені здається, це вам не під силу. В горах повно небезпек.

Слова звучали не вороже, однак кожнісінький склад вкривало густе, як патока, несхвалення в голосі Флоренс. Зненацька Ноемі відчула себе дитиною, яку ляснули по пальцях за непослух, через що вона підняла голову й поглянула на жінку, як дивилася на черниць у школі — з неприхованим бунтарством. Своїм понурим виглядом Флоренс навіть дещо нагадувала їй настоятельку. Здавалося, ще мить, і вона накаже їй ді­стати розарій.

— Мені здається, я роз’яснила вам наші порядки, щойно ви приїхали. У всіх питаннях, що стосуються будинку, його мешканців та речей у ньому ви повинні консультуватися зі мною. Це я дала вам чітко знати і сказала, що у місто вас возитиме Чарльз, а коли не він, то Френсіс, — мовила жінка.

— Я не думала…

— А ще, попри заборону, ви курили у кімнаті — і не заперечуйте.

Флоренс впилася поглядом у Ноемі, й дівчина виразно уявила собі, як жінка обнюхує білизну й вишукує попіл у чашці — як той пес, якого нацьковують на жертву. Ноемі спробувала заперечити, сказати, що курила у кімнаті всього раз і хотіла відчинити вікно, але не знала, що воно не відкриється, що воно зачинене так міцно, що здавалося, ніби воно забите.

— Це дуже паскудна звичка. Як і поведінка деяких молодих дівчат, — додала Флоренс.

Настала черга Ноемі свердлити поглядом Флоренс. Як вона сміє? Та не встигла вона відкрити рота, як втрутився Вірджил.

— Дружина розповідала мені, що у тебе досить суворий батько, який любить, щоб у домі були його порядки, — мовив він із холодною відстороненістю.

— Так, — відказала Ноемі, переводячи погляд на Вірджила. — Часом він буває суворий.

— Флоренс управляє цим домом вже багато років. Гості бувають у нас нечасто, тож нескладно уявити, що вона звикла до власних порядків. Та й чи тобі не здається, що для гостей неприпустимо ігнорувати правила дому, в якому вони живуть?

Вона відчула себе у пастці, в оточенні зграї собак. Подумала, чи не робили того самого з Каталіною. Певне, коли вона заходила в їдальню й робила хоч найменше зауваження — щодо їжі, прикрас, тутешнього укладу, — її ввічливо, делікатно зацитькували. Бідолашну, завжди м’яку і покірну Каталіну м’яко задушили.

Втративши залишки апетиту, і так до того невеликого, замість відповіді вона відпила терпко-солодкого вина. Увійшов Чарльз, оголосивши, що Говард хоче бачити всіх після вечері, й усі пішли нагору — як ті придворні на поклон до короля.

Говард жив у величезній кімнаті, обставленій важкими темними меблями, котрих не бракувало по всьому дому. Товсті оксамитові завіси не пропускали ані найменшого промінчика сонця.

Місцем, що притягувало погляд, у тій кімнаті був камін з дерев’яною полицею, прикрашеною різьбленим візерунком, що на позір нагадував набір кіл, але з ближчого погляду ставало ясно, що це — змії, які кусають себе за хвости, — малюнок, який Ноемі бачила у бібліотеці й на кладовищі. Перед каміном стояла канапа, на якій, закутаний у зелений халат, сидів сам патріарх.

Того вечора Говард виглядав ще старшим і нагадав Ноемі одну з тих мумій, яких вона бачила у печерах у Ґуанахуато, що їх виставили туристам на огляд. Вони стояли прямо — тіла, збережені примхою природи, викопані з могил, тому що за них не сплатили податок на поховання. Чоловік перед нею мав такий самий, неживий, вигляд — неначе його недавно забальзамували, аби вберегти плоть від розкладання.

Сімейство зайшло в кімнату попереду Ноемі, кожен тиснув старому руку й ставав збоку.

— Ну ось і ви. Проходьте, сідайте, — сказав дідуган, підзиваючи Ноемі жестом.

Чемно усміхаючись, вона сіла біля Говарда. Флоренс, Вірджил та Френсіс розсілися на іншому дивані та кріслах з другого боку кімнати. Ноемі подумала, чи завжди цей старий так приймає своїх гостей — обираючи одного щасливчика, котрий буде удостоєний аудієнції і сидітиме біля нього,