Джон Гришем - Фірма

роботи. Але ще жоден із них не мав низьких показників три місяці поспіль. За надвисокі показники ще й премії отримують. А ще сума гонорарів має значення тоді, коли співробітник починає претендувати на статус партнера. Отже, — не пропускай! І це для тебе тепер має бути першочерговим завданням, звісно, після іспиту.

— Іспит — то звісно, дурня, просто формальність, яку треба перетерпіти, просто ніби ритуал. Випускник Гарварда не повинен його боятися. Пройдеш наш курс підготовки, — казав він, — згадаєш усе, чому навчався на юридичному.

Лімузин звернув на бічну вуличку між двома багатоповерхівками і спинився коло тенту, що простягався від тротуару до металевих чорних дверей. Ейвері кинув оком на годинник і сказав до водія:

— Приїдь по нас о другій.

«Дві години на обід, — подумав Мітч. — Це ж шістсот доларів псу під хвіст!»

Клуб «Мангеттен» займав весь горішній — десятий — поверх висотки, яку ще в кінці п’ятдесятих років заселили різноманітні офіси. Сам будинок Толлар інакше як руїною не називав, але вже в перші хвилини повідомив, що ексклюзивна кухня клубу славиться на все місто. Тут подають надзвичайні страви, доступ — лише для білих, лише для чоловіків, а інтер’єр — просто розкішний. Важливі обіди для важливих людей. Тут бували банкіри, юристи, можновладці, кілька політиків, кілька аристократів. Ліфт із позолоченою оббивкою швидко домчав їх нагору крізь порожні поверхи, спинився на елегантному десятому. Метрдотель назвав містера Толлара на ім’я, розпитав, як поживають його добрі друзі Олівер Ламберт і Натан Лок. Поспівчував через смерть Козінскі й Ходжа. Ейвері йому відрекомендував нового співробітника фірми. У куточку знайшовся найкращий столик. Догідливий чорношкірий офіціант на ім’я Елліс подав їм меню. Розгортаючи своє, Ейвері зауважив:

— У нас не дозволяється спиртне за обідом.

— А я й не випиваю.

— От і добре. Що ти замовиш?

— Чай з льодом.

— Чай з льодом для нього, — замовив Ейвері, — а для мене мартіні «Бомбей» з льодом і ще покладіть три оливки.

Мітч прикусив язика й сховав усміх за картонкою меню.

— У нас занадто багато правил, — буркнув собі під ніс Ейвері.

За першою порцією настала черга другої, але на цьому й спинився. Ейвері зробив замовлення і для Мітча: особлива страва дня — якась підпечена рибка. Пояснив, що сам дуже пильнує вагу, а ще він займається у спортивному клубі, до речі, за спеціальною програмою. У власному спортивному клубі. І Мітча теж туди запросив, коли-небудь разом попітніти. Десь уже після іспиту. Ще порозпитував про футбольні успіхи Мітча у коледжі, а той звично відповідав, що не варто їх перебільшувати.

А Мітч, своєю чергою, порозпитував про дітей Ейвері. Той відповів, що проживають вони з матір’ю.

Риба виявилася недопеченою, а картопля занадто твердою. Мітч тицяв виделкою у тарілці, поволі доїдав салат і слухав, що Ейвері йому розказував про інших відвідувачів ресторану. За великим столом сидів мер, з ним кілька японців. Неподалік розташувався банкір фірми. Було ще декілька поважних юристів, їхніх колег, усі вони жваво поїдали страви водночас із виглядом значущості, поважності. В атмосфері вчувалося щось снобістське. Виявилося, що кожен, хто обідав у залі, був особою значущою, як на роботі, так і в місті. Ейвері тут був своїм.

Обидва вони відмовилися від десерту, але каву замовили. Отже, Мітч має приходити на роботу не пізніше дев’ятої, поволі оповідав Толлар, запалюючи сигару. Секретарки о восьмій тридцять уже на місці. Отже, з дев’ятої до п’ятої, але ніхто не працює вісім годин на день. Він сам, до прикладу, на роботі з’являється вже о восьмій і не йде додому раніше шостої. Він може зараховувати собі дванадцять робочих годин щодня, а скільки там він справді працював, то не має значення. Дванадцять годин щоденно, п’ять днів на тиждень, п’ятдесят тижнів на рік — по триста за годину. Дев’ятсот тисяч доларів! Це в облікований час. Така його мета, правда, минулого року він дотягнув лише до семисот тисяч, але на те були певні причини, особистого плану. Фірмі байдуже, хай Мітч приходить о шостій, чи о дев’ятій — аби тільки робота виконувалася.

— О котрій годині у фірмі відчиняють двері? — запитав Мітч.

Той пояснив, мовляв, кожен має власного ключа, тобто може заходити й виходити, коли схоче. Працює й охорона будівлі, та всі вже звикли до трудоголіків. Певні звички працівників стали легендою. Віктор Мілліган працював без вихідних по шістнадцять годин до того, як став партнером фірми, потому вже не працював у неділю. А далі заробив інфаркт, тож став пропускати неділі, згодом і суботи. Лікарі рекомендували п’ятиденний десятигодинний робочий день, — відтоді він став почуватися нещасним. А Марті Козінскі знав ім’я кожної прибиральниці. До праці ставав о дев’ятій ранку, бо хотів снідати із власними дітьми. Тож приходив о дев’ятій, а йшов з роботи опівночі. Натан Лок виголосив, що робота йому не йде у присутності секретарок. Тож з’являється в кабінеті о шостій ранку і вважає стидобою заявитися пізніше. А он сидить старий, вартий десяти мільйонів доларів, йому шістдесят один рік і працює він п’ять днів на тиждень із шостої ранку до восьмої вечора плюс пів дня у суботу. І якщо він піде на пенсію — то просто помре!

— За тобою не стежать, коли ти з’являєшся на роботі, коли йдеш додому — маєш просто трудитися.

Мітч усе зрозумів. Шістнадцять годин працювати — для нього це в новину.

Ейвері зробив комплімент: у Мітча новий костюм. Неписаний дрес-код існував, і Мітч все правильно зрозумів. Ейвері має свого кравця у південній частині міста, старого корейця, й пізніше, коли Мітч вже собі зможе дозволити шити на замовлення, він його порекомендує. Півтори тисячі за костюм. А Мітч відповів, що варто рік-другий зачекати.

Їхню розмову урвав адвокат якоїсь фірми, звернувшись до Ейвері. Виказав співчуття, розпитав про родину. Виявилося, минулого року вони з Ходжем працювали над однією справою; а тепер йому важко повірити в те, що сталося. Ейвері познайомив його з Мітчем, як виявилося, той також був на похороні. Вони з Мітчем все чекали, коли ж адвокат відійде собі, та той все балакав і балакав про те, як йому шкода. Він хотів дізнатися про деталі — це було очевидно. Ейвері нічого не розповідав, тож новий Мітчів знайомець нарешті пішов.

До другої дня знать міста вже втратила запал, народу поменшало. Ейвері розплатився чеком, потім метрдотель провів їх до виходу. Позаду автомобіля