Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

пакунками із супермаркету в багажнику автівки. У гаражі два місця, там стоять машини господарів, на під’їзній алеї Ніна мені паркуватися

заборонила, тому авто доводиться залишити на вулиці. Саме коли я

незугарно намагаюся витягти з багажника пакунки із закупами, із

сусідньої будівлі виходить садівник Ензо. В руках у нього якесь

моторошне на вигляд садове причандалля.

Помітивши мої страждання, він вагається якусь мить, а потім

квапливо підходить до моєї автівки. Зсуває брови.

— Я зробить, — каже зі своїм божевільним акцентом.

Досі намагаюся витягти перший пакунок, але Ензо миттю підхоплює

всі чотири водночас своїми м’язистими ручиськами й несе їх до

парадного входу. Киває на двері, терпляче очікує, поки я відімкну їх. Я

роблю це якомога швидше, зважаючи на те, що в руках у нього торби із

закупами аж на вісімдесят фунтів. Ензо витирає черевики об килимок

біля дверей, несе продукти на кухню й ставить пакунки на кухонну

стійку.

— Gracias, — кажу я.

Кутики його вуст ледь стинаються.

— Ні, — виправляє він. — Grazie[7] .

— Grazie, — повторюю за ним я.

На мить він затримується на кухні. Брови досі зсунуті. Знову

зауважую, що Ензо зовні нівроку, він має якусь темну лиховісну вроду.

На обох передпліччях у нього татуювання, лишень почасти приховані

рукавами футболки. Я помічаю ім’я «Антонія» в сердечку, набите в

нього на правому біцепсі. Якщо йому западе в тямки, цими

кремезними ручиськами він мене завиграшки вколошкає, ба навіть не

спітніє. Але чомусь мені не здається, що цей чоловік хоче завдати мені

болю. Радше навпаки — схоже, він за мене переймається.

Згадую те слово, що він його пробурмотів, перш ніж Ніна відчинила

двері напередодні. Pericolo. «Небезпека». Що саме він намагався мені

сказати? Невже він вважає, що в цьому будинку мені загрожує

небезпека?

Можливо, варто завантажити на смартфон застосунок-перекладач.

Тоді Ензо міг би просто набрати повідомлення, і…

Думки мої уриває шум, який лунає з другого поверху. Ензо гучно

втягує повітря.

— Йду, — каже він і, розвернувшись, стрімко простує назад до

дверей.

— Але…

Кваплюся за ним, але садівник рухається значно швидше за мене. Я

ще не встигла вийти з кухні, а він уже зачиняє за собою вхідні двері.

Якусь мить стою посеред вітальні, розриваючись між бажанням іти

розбирати покупки й пориванням наздогнати садівника. Але дилему

розв’язано саму собою, коли сходами до вітальні спускається Ніна, вбрана в білий штанний костюм. Здається, я жодного разу не бачила її

в одязі якогось іншого кольору. Білий справді пасує до відтінку її

волосся, однак я сказилася б, якби довелося постійно стежити за тим, щоб одяг був чистісінький. Йой, це ж тепер прання теж ляже на мої

плечі… Подумки занотовую собі, що наступного разу, як потраплю до

супермаркету, треба буде купити відбілювач.

Побачивши мене, Ніна скидає брови так високо, що вони майже

торкаються лінії росту волосся на чолі.

— Міллі?

Я видушую усмішку.

— Так?

— Я почула якісь голоси. У вас були гості?

— Ні. Жодних гостей.

— Ви не маєте права запрошувати сторонніх до нашого будинку. —

Вона супить брови. — Якщо хочете запросити гостей, мусите

попередньо отримати наш дозвіл. А повідомити про відвідувачів треба

принаймні за два дні. Окрім того, я наполягаю, щоб ваші гості

перебували лишень у вашій кімнаті.

— То був садівник, — пояснюю я. — Він допоміг мені занести до

будинку пакунки з продуктами. Просто зайшов на мить.

Я сподівалася, що це пояснення задовольнить Ніну, але натомість очі

її темнішають. Під правим сіпається живчик.

— Садівник? Ензо? Він був тут?

— Ем… — чухаю потилицю. — Це так його звуть? Я не знала. Він

мені просто допоміг пакунки із закупами занести.

Ніна вдивляється в моє обличчя, наче намагається пересвідчитися, чи

я, бува, не брешу.

— Я вимагаю, щоб ноги його більше не було в цьому будинку. Адже

він бруднющий! А я стільки зусиль докладаю, щоб тут були лад і

чистота.

Навіть не знаю, що на це відповісти. Ензо витер ноги об килимок, перш ніж зайти. Жодного бруду черевиками він не заніс. Та якби якась

порошинка й упала, це годі було б порівнювати з тим розгардіяшем, який був тут учора.

— Ви зрозуміли мене, Міллі? — наполегливо питає Ніна.

— Так, — відповідаю швидко. — Так, зрозуміла.

Вона роздивляється мене від маківки до п’ят — так пильно, що я аж

ніяковію. Переступаю з ноги на ногу.

— До речі, а чому ви не носите окуляри?

Пальці мої мимоволі злітають до обличчя. От нащо я наділа ті бісові

окуляри тоді на співбесіду?.. Ліпше б я цього не робила. А коли вона

спитала мене про них учора, не варто було брехати.

— Власне…

Вона зламує брову.

— Я заходила до