Ксенія Демиденко - Практична педагогіка, Ксенія Демиденко

— Це навряд чи, Наташенька. Цілий день у літню спеку в твоєму офісі – сама розумієш, яка вишукана тортура.

— Зрозуміла. Проїхали. Тоді до тебе в мене є одне нестандартне ноу-хау. Усі журнали переходять у такий формат. Ідея не нова, але добре забута стара. У кожному номері друкується шматочок якогось оповідання. Для юнацького віку відповідно підбирається тема. Тут фішка в тому, щоб годувати молодь порціями цікавого незаїждженого тексту, бажано приховано повчального, і закінчувати кожен фрагмент ну дуже інтригуюче. Або щось страшне, або любовне мило. В ідеалі романтичні детективи. Я пам'ятаю, що ти вірші писала. А з прозою як?

– Чесно зізнатися, цікава робота. Тільки от детективи? – я взагалі не знала, як ті детективи вигадують, хоча, був час, у шкільні роки із захопленням читала Агату Крісті й Артура Конан Дойля.

— Сюжет – не проблема! – складалося враження, що у Наташки взагалі проблем не було, - У мене є пацанчик, він сюжет може на раз закрутити тпак, що хрін розкрутиш, але грамотно і художньо оформити - не зможе. Я дам телефон, поспілкуєтеся? До речі, хлопчик нічого, – лукаво підморгнула Наталка.

— Ось це якраз найменше  хвилює, - поспішила осадити натяки своєї роботодавиці.

— У тебе хтось є? Цікаво. Покажеш? Розкажеш?
Я похитала заперечно головою.
—Ну то й правильно, щастя має бути тихим. Не знаю, хто сказав, мудрець якийсь. Давай так, до кінця наступного тижня зустрінетеся з Зоряном, - вона покопалася у своєму органайзері й вивудила звідти телефон генератора сюжетів. – Якщо домовитеся, тоді починаємо проект, ні – шукаємо щось інше. Можна про інтерв'ю з гарними та знаменитими підлітками подумати. Але знову ж таки, мотатися по всьому місту, зустрічатися з цими зірками адреналінового періоду. Хоча, якби тобі розвинути комунікабельність, то впоралася б, - похвалила наостанок Наталка, сплатила наше чаювання, і ми розбіглися.

Перш, ніж зустрічатися із загадковим Зоряном, я вирішила не вигадувати велосипед і піти почитати давно забуту пресу в бібліотеці, щоб саме життя підкинуло ідеї. Чомусь мені подобалася бібліотека імені Вернадського. У читальному залі з підшивкою газет  «Аргументи та факти» виглядала дуже кумедно. Чоловіки косилися спочатку на мене, потім на предмет читання. Завантаживши мозок інформацією, а блокнот ідеями, вирішила, що час і додому. Дорогою купила порятунок від спеки – велику упаковку морозива.

Вовка сидів на підлозі в залі й читав мій зошит, списаний віршами.
—    Я не знав, що ти пишеш вірші, - розгублено промовив він. – Ти ніколи мені про це не казала…

—    Ти знайшов цей зошит? - мої щоки залив рум'янець. Ще б пак, адже в цьому загальному зошиті були вірші останнього року. І майже всі вони були про Вовку.

—    Слухай,  гарно пишеш. Там багато про мене, – наші очі зустрілися. - "Мій улюблений хлопчик" - це я?

—    Не варто було тобі їх читати, - я забрала зошит із його рук і пішла на кухню розкладати в чашки морозиво. Але Вова вирішив з'ясувати остаточно.

—    Чому це не варто? Ти боїшся своїх почуттів? Якщо ми повністю довіримося, то ніколи не втратимо один одного. Школа – вже у минулому, що тепер зупиняє? Ти не забула Макса?

—    Забула. Боляче зізнатися, але з тобою я все забула. Мені страшно, що почуття дуже сильне. Коли людина чогось боїться, це відбувається. А я боюся втратити тебе.

—    Не втратиш. Обіцяю! Я теж тебе дуже люблю, - знову його губи мали полуничний присмак. Серце моє прискорено билося, коли я повертала йому поцілунок. Як приємно запустити пальці в його густе чорне волосся, шовкове і м'яке.

—    Так тобі набагато краще, без патлів, - милувалась я.

—    Для тебе старався. А ось ти не вздумай стригтися. Мені подобається, коли у жінок довге волосся, - він продовжував цілувати краєчки моїх губ, потім перейшов на шию і впевненими рухами рук почав розстібати блузку.

—    Вова… зупинись на хвилинку, - просила, поки це було реально зробити. Він з небажанням зупинився й відсторонився:

—    Щось не так? Тільки не критичні дні, будь ласка…

—    Розслабся, не це. Просто ти маєш дещо знати. Я мушу тобі це сказати. Одним словом, сучасні тенденції, вільні стосунки. Якщо ми разом – то жодних дівок. Ти мене розумієш?

—    Дивна ти Соня. Нафіга мені дівки, коли є ти? Зауваж, я не попереджаю тебе про мужиків. Хоча, напевно, варто було, – він мило посміхався, але мені було не до сміху.

—    Все серйозно, Вово. Якщо в тебе з'явиться дівчинка, ти чесно розповіси. Ти розкажеш, а не я дізнаюся від когось, гаразд?

—    І не мрій! А взагалі-то неприємно, що ти так не довіряєш мені. Краще скажи «так».   

—    Так, - вирвалося у мене.

—    Ти навіть не спитаєш, на що підписалася? – лукаво мовив Вовка.

—    Що б ти не попросив, - свідомість затуманилася. Я вже не сварила себе, що надто багато дозволяю цьому юнаку, просто насолоджувалася його пестощами.

—    Тоді давай переберемося в ліжко, на кухні незручно, - він підхопив мене на руки й швидко переніс на своє ліжко.- Ти така легка, треба краще харчуватися. Нічого, я тебе відгодую.

—    Тоді я стану гладкою і негарною, - пожартувала.

—    Нічого ти не зрозуміла, Соня. Ти мені будеш подобатися будь-якою. Тільки будь моєю. А товстою ти була б теж нічого, – на мене накотився потужний потік ніжності.

—    Так ми ніколи не розкладемо речі, - попередила, але на Вовку це не подіяло. – Там морозиво на кухні розтане.

—    Головне, щоб я не закипів, а морозиво ми й розталим з'їмо, - непробивний. Але він мені й подобався цією своєю рисою. Хоча його підвищена сексуальність трошки лякала. Ось і тепер, задоволений і щасливий, він пропонував перебратися до ванної.

—    В душ не хочеш? - він мило посміхався, а я не відразу зрозуміла, що він пропонує прийняти душ разом. – Можна навіть в ванній разом помитися!

—     І довго ти на мені проводитимеш досліди? – на всяк випадок поцікавилася. - Я піду в душ, але одна.