Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

рік у нього не буде жодного протоколу… Проїзд туди і назад відбере якихось три-чотири години… І пан Блонде, і пан маркіз будуть частіше робити вам утіху своїм відвіданням, пані графине…

— Щоб мені та відступити перед селянами, коли я не відступив навіть на Дунаї?

— Це так, але де ваші кірасири? — спитав Блонде.

— Такий чудовий маєток!..

— Вам за нього дадуть понад два мільйони.

— Один лише замок, мабуть, коштував не менш, — зауважив пан де-Труавіль.

— Один з найкращих маєтків на двадцять миль навколо! — сказав супрефект, — але ви знайдете кращий в околицях Парижа.

— Скільки прибутків дають два мільйони? — спитала графиня.

— Тепер близько вісімдесяти тисяч франків, — відповів Блонде.

— Еги не приносять більше як тридцять тисяч франків чистого прибутку, — сказала графиня, — і, крім того, ви за ці роки зробили величезні витрати, окопали ліси канавами…

— Тепер, — сказав Блонде, — за чотириста тисяч франків можна придбати під Парижем королівський замок, купити чуже шаленство.

— Я думав, що ви дорожите Егами? — сказав граф дружині.

— Я в тисячу разів більше дорожу вашим життям. — сказала вона. — До того ж, після смерті моєї бідної Олімпії, після вбивства Мішо цей край став мені огидним; в усіх обличчях, які я бачу тут, мені здається щось зловісне або загрозливе.

На другий день, ввечері, у салоні пана Гобертена у Віль-о-Фе супрефекта зустріла така фраза мера:

— Отже, пане де-Люпо, ви були в Егах?

— Так, — відповів супрефект із скромно торжествуючим виглядом, кидаючи ніжний погляд на мадмуазель Елізу. — Я дуже побоююсь, що ми втратимо генерала: він хоче продати свій маєток…

— Пане Гобертен, подбайте про мій павільйон… Я більше не в силах зносити цей віль-о-фейський галас і порох; наче бідна пташечка в клітці, я рвуся в чисте поле і в ліс… — млосно сказала пані Ізора, напівзаплющивши очі, схиливши голову на ліве плече і недбало перебираючи довгі кучері свого білявого волосся.

— Та будьте ж ви, нарешті, розсудливі, пані,— прошепотів їй Гобертен. — При вашій балакучості мені буде нелегко купити вам павільйон…

Далі, звернувшись до супрефекта, він спитав:

— Що ж, так і досі не вдалось знайти винуватців убивства начальника охорони?

— Мабуть, що ні,— відповів супрефект.

— Це дуже пошкодить продажеві Егів, — на повний голос сказав Гобертен, — я особисто твердо знаю, що не купив би їх… Дуже вже злісне навколишнє населення; навіть за часів мадмуазель Лагер я воював з ними, а сам бог знає, як вона їм потурала!

Наприкінці травня ніщо не говорило про намір генерала продати Еги; він усе вагався. Одного вечора, близько десятої години, він повертався з лісу одним із шести шляхів, що вели до павільйону мисливських побачень, і відпустив сторожа, бо замок був вже недалеко. На повороті алеї хтось із рушницею вийшов з кущів.

— Генерале, — сказав він, — ось уже втретє ви буваєте на мушці моєї рушниці, і втретє я дарую вам життя…

— А чому ти хочеш мене вбити, Бонебо? — сказав генерал, не виявляючи найменшого хвилювання.

— Слово честі, коли це буду не я, то буде хтось інший; а я, бачте, відчуваю прихильність до людей, що служили імператорові, і не можу наважитися підстрелити вас, немов куріпку… Не розпитуйте мене, я нічого не скажу… Але в вас є вороги сильніші й хитріші за вас, і вони вас подолають… Я дістану тисячу екю, якщо вас заб'ю, і одружусь з Марі Тонсар. Дайте мені кілька злощасних арпанів землі та яку-небудь халупу. Я казатиму те, що казав досі: що мені не випало нагоди. Ви матимете час розпродати свої землі й поїхати звідси; але не гайтесь. Хоч який я мерзотник, а все ж я ще чесний хлопець; інший міг би з вами зробити куди гірше…

— А коли я тобі дам те, чого ти просиш, ти скажеш мені, хто тобі пообіцяв три тисячі франків? — спитав генерал.

— Я сам не знаю; а людину, яка мене на цю справу підштовхує, я занадто кохаю, щоб її вам назвати… А потім, коли б ви навіть дізналися, що це Марі Тонсар, це вас однаково ні до чого б не привело: Марі Тонсар мовчатиме, наче мур, а я відцураюсь від своїх слів.

— Зайди до мене завтра, — сказав генерал.

— Єсть! — сказав Бонебо. — А якщо мене визнають не досить метким, я вас попереджу.

Через тиждень після цієї незвичайної розмови весь округ, весь департамент і Париж були повні величезними об'явами про продаж Егів по ділянках через контору суланжського нотаріуса пана Корбіно. Усі ділянки лишилися за Рігу й пішли за загальну суму в два мільйони сто п'ятдесят тисяч франків. На другий день Рігу звелів переправити імена: пан Гобертен дістав ліси, а Рігу й подружжя Судрі дістали виноградники та інші ділянки. Замок і парк було перепродано чорній банді[108], крім павільйону та прилеглої до нього ділянки, які лишив за собою пан Гобертен, щоб зробити подарунок своїй поетичній і сентиментальній подрузі.

Взимку 1837 року один із найвизначніших політичних письменників і журналістів свого часу Еміль Блонде дійшов останнього ступеня злиднів, які йому досі вдавалося приховати, ведучи бурхливе світське життя; він уже думав, чи не відважитись на відчайдушний крок, бо переконався, що, хоча має розум, знання і досвід, він тільки й знає, що працює на інших, що всі місця уже зайняті, що він уже на порозі зрілого віку, а не має ні суспільного становища, ні грошей, що безглузді, обмежені міщани змінили