Кейт Мосс - Лабіринт

Уїл дивився на Еліс, доки вона не зникла з очей, потім повернувся до будинку. Під дверима кабінету виднілася тоненька смужка світла.

Раптом двері кабінету відчинилися. Уїл хутко заховався між дверима та стіною. З кімнати вийшов Франсуа-Батист і попрямував на кухню. Уїл чув, як вхідні двері зі скрипом відчинилися й одразу ж зачинилися, потім знову стало тихо.

Уїл притис обличчя до шпарки між дверима так, що міг бачити Марі-Сесіль. Вона сиділа за своїм робочим столом і щось розглядала. Ця річ блищала і вбирала світло, коли Марі-Сесіль обертала її.

Уїл зовсім забув про те, що мав би зробити, побачивши, як Марі-Сесіль зняла одну з картин, що висіла на стіні позаду неї. Це був її улюблений витвір мистецтва. У перші дні їхнього роману Марі-Сесіль розповіла Уїлові про неї. На золотавому полотні з бризками яскравих кольорів було зображено французьких вояків, що спостерігали, як падають колони й палаци стародавнього Єгипту. «Споглядаючи Піски Часу — 1798», Уїл і досі пам’ятав її назву.

Поза картиною ховалися маленькі металеві дверцята з електронною клавіатурою. Марі-Сесіль натисла шість кнопок. Прозвучав різкий звук і дверцята відчинилися. Зі схованки вона витягла два чорні пакунки й обережно поклала їх на стіл. Уїл влаштувався зручніше, намагаючись роздивитися ті пакунки.

— Не рухайся!

— Франсуа-Батист, я...

Уїл відчув, як холодне дуло пістолета тицьнулося в його бік.

— І поклади руки так, щоб я їх бачив, — звелів Франсуа-Батист.

Уїл спробував обернутись, але Франсуа-Батист схопив його за карк і притис обличчям до стіни.

— Qu’est-ce qui se passe[163]? — гукнула Марі-Сесіль із кімнати.

Франсуа-Батист трусонув його ще раз.

— Je m’en occupe[164], — відповів син. — Усе під контролем.

Еліс знову глянула на годинник.

Він не йде.

Вона стояла в холі готелю, не зводячи очей зі скляних дверей, неначе могла матеріалізувати Уїла просто з повітря. Майже година минула відтоді, як вона покинула вулицю Шеваль Бланк. Еліс не знала, що робити. Її гаманець, телефон, ключі від авта були в кишенях її жакета. Решта ж лежала в рюкзаку.

Усе це не має значення. Просто забирайся звідси.

Що довше вона чекала, то більше сумнівалася у мотивах Уїла. Адже він не міг з’явився нізвідки. Еліс ще раз прокручувала в голові всі події.

Чи й справді вони здибалися просто випадково? Вона ж нікому не казала, куди їде.

Як він дізнався?

О пів на дев’яту Еліс вирішила, що більше не може чекати. Черговій на стійці реєстрації вона пояснила, що їй вже не потрібна кімната, написала записку для Уїла, повідомивши йому свій номер на той випадок, якщо він усе-таки прийде віддати їй сумку, і вийшла з готелю.

Кинувши піджак у машину, Еліс раптом помітила конверт, що стирчав із кишені. Це був лист, який їй дали в готелі й про який вона майже зовсім забула. Дівчина витягла його і поклала на панель, щоб почитати, коли зупиниться десь пообідати.

Поки Еліс прямувала на південь, на землю опустилася ніч. Фари авта, що їхало назустріч, світили просто в очі, засліплюючи її. Дерева і кущі миготіли в темряві, неначе привиди. Повз пролітали дороговкази — Орлеан, Пуатьє, Бордо.

Занурившись у власний світ, Еліс година за годиною ставила собі одне запитання й щоразу знаходила іншу відповідь.

Чому? Заради інформації? Вона віддала їм усе — нотатки, малюнки, фотографію Ґрейс та Беяра.

Він пообіцяв тобі показати кімнату з лабіринтом.

Вона ж нічого не побачила, тільки фото у книжці. Еліс похитала головою. Вона не хотіла в це повірити.

Чому він допоміг їй вибратися звідти? Тому, що отримав те, що хотів, чи, радше, що хотіла мадам де л’Орадор.

То вони можуть рушити тобі вслід.