Вілбур Сміт - Сонячний Птах

на березі, були не спроможні надати їм хай там яку допомогу, вони дивилися на те, що відбувалося, безпорадними очима, а представники нижчих класів, які юрмилися в провулках, бо їм не дозволили повантажитись на галери, улюлюкали й реготали.

Полум’я перескочило на дерев’яні корпуси галер і причальні линви, швидко піднявшись до переповнених людьми палуб.

Як мурахи на шматку охопленого полум’ям трухлявого дерева, люди безпорадно бігали й штовхалися, аж поки полум’я охопило їх і проковтнуло.

Одну з галер понесло до берега. Її якірні линви згоріли, а вітер штовхав її так, що вона обернулася, і її щогла й такелаж чітко вимальовувалися в жовтому полум’ї. На кормі, на високій башті, припавши одна до одної, стояли Геланка й Імілца, дочки-близнята Ланнона Гікануса, і їхнє русяве волосся світилося в полум’ї.

Манатассі пильно спостерігав за всім, що діялося, і полум’я пожежі відбивалося в його жорстоких жовтих очах. Коли воно згасло й лише обгорілі корпуси галер досі диміли, він підняв свою залізну руку жестом команди. Двоє рибальських човнів підняли вітрила й покинули гавань, притискаючись до вітру, в напрямку півночі, де ворушилася армія Манатассі, схожа на страховище, яке прокидається вдосвіта.

«Оце в такому настрої доводиться нам починати останню битву, з такою сумішшю смутку та гніву», – подумав Гай, ідучи з Ланноном понад шеренгами свого війська.

Зійшло сонце, відкидаючи довгі тіні на світло-коричневу траву рівнини. Ліворуч від них простягалася весела голубінь озера, по якій вранішній вітерець переганяв клапті білої піни. Низько над водою пролетіла зграйка птахів у формі літери V, біла на тлі безхмарного голубого неба. Праворуч здіймалася нерівна лінія стрімчаків, поцяткованих відтінками рожевого кольору й накритих темно-зеленою рослинністю.

Гай, дивлячись на озеро й на стрімчаки, сприймав їх лише як пункти укріплення флангів.

Попереду них, перед мурами, лежала відкрита рівнина з низьким чагарником і кількома деревами, що відкидали густу тінь; вона спадисто опускалася від скель і до берега озера, маючи завширшки близько римської милі. Це був відкритий фронт, від якого можна було не сподіватися ніяких сюрпризів, хоч він і здіймався та опускався низенькими хвилями, наче поверхня заснулого океану.

У їхньому тилу були будівлі та вулиці нижнього міста, лабіринт із низеньких глиняних стін та пласких дахів, тоді як далі назад здіймалися масивні кам’яні мури храму, а вгорі над ними височіли вершини сонячних башт.

Отже, це було добре місце для останньої битви, воно дозволяло організувати гнучкий фронт із твердими флангами й мало відкриту лінію для відступу.

Ланнон пройшов перед рядами. У його пружній ході видно було мету, яка прикрашала його стомлені очі й спотворене від горя обличчя; обличчя чоловіка, що бачив, як його родина згоріла живцем, тоді як він стояв поруч. Гай ішов за ним, переставляючи довгі ноги крабовидною ходою, так добре знайомою всім. Сокира з грифами лежала в нього на плечі, а обладунок, пристосований до його горбатої спини, був яскраво начищений і сяяв у сонячному світлі. Бекмор і гурт офіцерів ішли за ним.

Легіони були вишикувані бойовим строєм, і Гай не побачив жодної вади в їхньому розташуванні. Легка піхота стоїть попереду, кожен чоловік має на озброєнні пучок метальних списів, а також особисту зброю на поясі. За ними – важка піхота, великі й дужі чоловіки, озброєні сокирами й бойовими списами, закуті у важкі обладунки, ці воїни становлять хребет легіонів. Коли легка піхота відчуває на собі великий тиск, вона може відступити назад крізь їхні ряди й дати ворогові наштовхнутися на твердий бар’єр залізної зброї та залізних обладунків.

У тилу стоять лучники. Розташувавшись на прямокутних підвищеннях, вони мають змогу обсипати ворога стрілами понад головами піхоти.

Далі позаду – ті, хто підносить усяку всячину, нові пучки метальних списів і стріл, торбини з холодним м’ясом і млинцями, амфори з водою і вином, запасні шоломи, мечі, сокири та інші речі, які світ битви витрачає або руйнує.

Спочатку Ланнон ішов понад рядами в цілковитій тиші. Чоловіки стояли вільно, спираючись на свою зброю, багато познімали шоломи, деякі дожовували останню порцію їжі, усі позначені тим поверховим спокоєм ветерана, який уже не раз зустрічався з Пані Смертю, який добре знає її обличчя хвойди й смердючий запах її дихання. Дехто досі мав на тілі сліди від її пазурів, але не було жодного сліду від страху на їхніх обличчях, жодної тіні в їхніх очах.

Гай відчував смирення, зустрічаючи їхні тверді погляди, відчув гордість, коли один із них усміхнувся й гукнув:

– Нам бракувало тебе, святосте.

– Приємно повернутися, – сказав йому Гай, і пролунав схвальний гомін від тих, хто його почув.

Гай пішов далі, хвиля збудження тепер котилася за ним.

Почулися жарти, до яких приєдналися Ланнон та офіцери.

– Залиш кількох для нас, – вигукнув старий сивий центуріон.

– Я думаю, що їх на всіх вистачить, – усміхнувся йому Гай.

– То їх так багато? – запитав ще один голос.

– Їх не досить, – відповів Ланнон. – Бо жодного з тих, хто воює проти нас, не звуть Бен-Амоном.

Вони з радісним гомоном привітали його слова й передали їх по всій лінії від скель до озера. Нові хвилі звуків і криків погналися за ними, коли вони прийшли, щоб зайняти своє місце в центрі лінії, на підвищенні, звідки вони могли бачити все поле битви.

Над їхніми головами майоріли штандарти, яскраві й квітчасті, оздоблені блискучим золотом і шовковими різнобарвними китицями, а за їхніми спинами стояли сто людей охорони храму. Гай оглянув досконало вишикувані когорти – сонце виблискувало на їхніх шоломах і зброї – й подумав, що це добрі чоловіки, з якими не соромно битися в останній битві, в чиїй компанії не соромно помирати.

Він ослабив ремінці свого шолома і зняв його з голови, тримаючи на згині руки.

– Принесіть вино! – гукнув він, і рознощики прибігли до них із чашами й амфорами.

Вино було з особистих запасів Гая, смачне й червоне, як кров, що нею незабаром просякне це поле.

Гай привітав своїх офіцерів піднятою чашею, потім обернувся до Ланнона. Вони дивилися один на одного протягом тривалої миті.

– Лети для мене, Сонячний Пташе, – неголосно промовив Ланнон.

– Ричи для мене, Великий Леве Опета, – відповів йому Гай, потім вони випили вино, розбили чаші й востаннє засміялися разом.

Люди навколо них почули їхній сміх і, підбадьорені ним, подивилися на північ.

Манатассі прийшов у середині ясного гарячого ранку. Він прийшов на чолі війська, яке заповнило всю рівнину від берега озера до підніжжя скель. Він прийшов, співаючи п’ятистами тисячами горлянок і ритмічним ляпотінням босих ніг та