Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

29.2

 

Злагоджений подих пронісся над натовпом.

– Дивись! – Штовхнув Лін у бік Марк. – Врата відкриваються! За ними – земля, з якої прийшли твої батьки. Кожен зараз бачить щось своє. Я, наприклад, безкрайній степ. А ти?

Високі дерева закривають кронами сонце, але під пологом густого лісу все одно світло. Берези… звичайні берези і кілька сосен між ними. М’який мох суцільним килимом вкриває землю, з нього стирчать яскраві шапки красноголовців. І ще птахи, багато птахів. Вони самовіддано співають, не зважаючи на присутність слухачів… слухачки. Вітер шелестить листям, ковзають легкі тіні. Десь далеко перегукуються люди, і Лін розуміє, що саме ця мова – рідна, і Дар Розуміння тут не потрібен! Дім… Справжній! Такий близький, привабливий і недосяжний… Але чому недосяжний? Це не втеча, а частина ритуалу! Вона обов’язково повернеться… якщо зможе!

Очі загоряються надією, ноги не відчувають землі. А потім попереду виникає перешкода з чиїхось тіл, і Лін врізається в неї, розраховуючи проскочити… Безуспішно, особиста гвардія принца стоїть плечем до плеча, крізь неї не пробитися навіть розлюченому бикові. Вони діють так злагоджено, що немає сумнівів – тренувалися заздалегідь. Були попереджені про ймовірну втечу? Тобто для Геданіота наречена давно вже не принцеса?!

Врата Предків освітлюються все яскравіше, і водночас їх немов затягує серпанком. Лін ще б’ється в безуспішній спробі прорватися, коли шлях несподівано стає вільним. Гартонці розкочуються в сторони, метаморф підштовхує вперед. Портал зовсім близько, два кроки, один…

– Лін, біжи швидше! – вриваються в її свідомість слова Віма.

І ноги зупиняються.

«Я не спробую втекти до шлюбної церемонії» – «Я не тікаю, а провідую рідні місця, дурний мозку!».

Тіло знову може рухатись. Лін влітає в потьмянілі Врата… і вони закриваються, залишивши її на кам’яному майданчику. Зелений березовий лист плавно опускається на долоню, доводячи: те, що сталося, не було ілюзією.

– Навіщо ти зупинилась? – докірливо запитав гартонський бастард.

– Базікай менше, – несподівано накинувся на нього Крезін. – І не лізь ніколи в справи старших! Тільки твоїх порад не вистачало…

– Геть! – страшним голосом гаркнула Лін на гартонців, що загрозливо обступили Карі.

Як не дивно, вони покірно послухались.

– Спасибі. І пробач, – тихо сказала вона метаморфу, – не спрацювало… Я все-таки вийду заміж. Будь ласка, не питай, чому… не хочу розплакатися. Пора прощатись? Не дивися так, інакше точно розплачусь…

Марк вийняв із її пальців зім’ятий аркуш паперу, швидко пробіг очима.

– Крихітко, ти спіймалась на цю дурню? – вигукнув обурено. – Ти ж розумна!

– Я відчуваю тут магію руйнування, – задумливо промовила Зеліна, що як завжди з’явилася невідомо звідки і в останню хвилину. – Ти правильно вчинила, рьяско. Якби не безмізкий…

– Я не безмізкий! – викрикнув Вім. – Я хотів допомогти! Лін, прости! Не знаю, правда, за що…

Гвардієць тицьнув йому листа.

– Дивись, що ти наробив!

Хлопчина не встиг навіть погляду на папір опустити – Карі вирвав аркуш із його рук.

– Марку, здурів?! Це не твоя таємниця!

– Це вже зовсім не таємниця, – «заспокоїла» Лін друзів, – а щось, що приховується з політичних міркувань. Гаразд, не будемо про сумне. Віме, ти нічого поганого не зробив, тому не треба вибачень… Що ще?!

– Ваша Високосте, я отримав розпорядження відразу після ритуалу відправити вас у Грей. Ви готові? – звернувся до неї придворний гартонський маг, чіткими рухами формуючи портал.

– Ні! Я прощаюся, хіба не бачите? Зачекайте трохи.

– Прошу пробачити мені, принцесо Маргалінайє, однак я отримав наказ.

– Отримали? Ну тоді запхайте мене у ваш перехід силою!

– Навіщо ви так, Ваша Високосте? – з м’яким докором запитав маг.

І перемістив портал на те місце, де стояла дівчина.

***

Королівський палац справив на Лін гнітюче враження. Здавалося, він – пряма протилежність імператорським хороминам.

Похмурі сірі стіни, вузькі, обведені білою фарбою вікна, вартові на кожному кроці, бронзові статуї наїзників з лютими обличчями. Акуратні клумби з низенькими квітами і жодного дерева в межах видимості. Повітря сухе, і в ньому, незважаючи на политий водою двір, повно пилу. Слуги снували туди-сюди, навіть не розмовляючи одне з одним, серйозні діти зосереджено й неспішно гралися навколо монструозного фонтану.

Десятеро тролеподібних здорованів створили навколо «принцеси» живу стіну.

– Пустіть, я брат принца! – Люто працюючи ліктями й колінами, до Лін пробивався Вім-Ангас, якого перемістили слідом.

– Ви завжди за мною ходитимете, так? – «наївно» поцікавилася вона.

– Так, – коротко відповів один із гартонців – головний серед присутніх.

– І вночі? – підморгнула Лін.

Нехай задумаються, чи варто невідривно слідувати за безсоромною нареченою гарячкуватого Геданіота.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍