Олена Гриб - Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб

Розділ 25.1. Свято

 

Запрошення на відкриття майстерні Жареї Міка отримала раніше, ніж його остаточний варіант було відправлено до друкарні. Кравчиня прямо у вестибюлі магістрату всунула їй надірваний прямокутник із вкрай абстрактним зображенням чи то квітів, чи коштовностей, і наказала не спізнюватися. Тицьнула пальцем у куточок, де проглядалися якісь цифри, і запитала, чи добре читаються дата та час.

Адміністратор, що проходив повз них, уїдливо кинув, що не помітив би крихітний текст ніколи в житті, за що його обізвали міщанином, який нічого не тямить у сучасних тенденціях. Тим не менш, на друкованому варіанті числам відвели більше місця і у людини з нормальним зором з'явився шанс їх помітити.

Зовнішній вигляд майстерні за минулі дні кардинально змінився. Блакитні стіни стали фіолетовими, над ґанком з'явився скляний козирок, у вітринах розмістилися рекламні оголошення та зображення моделей.

Вузькі квітники зазеленіли – висаджені з коренем рослини оцінили переваги відкритого повітря і швидко потягнулися вгору. Вимита плитка доріжки сяяла чистотою, від сухих кущиків не залишилося жодного сліду, на политому газоні блищали крапельки води.

Під матер'яним навісом розмістилися музиканти – кілька скрипок, гобой, казна-як знайдений у Шазілірі клавесин, невміла флейта і гітара, що ніяк не потрапляла в ноти.

Молоді люди в білих фартухах розносили напої та частування. В тіні клена, який дивом уцілів під час перебудови, виднілися кілька столиків із різноманітними солодощами.

Але містяни поглядали на страви з подивом і не поспішали куштувати крихітні тістечка та яскраво прикрашене печиво. Людей привела сюди цікавість, а не голод. У запрошеннях обіцяли показ костюмів, створених самою Жареєю. З огляду на провокаційність її власного одягу, ніхто не сумнівався: цей день місто запам'ятає навіки.

– Ой, пані доглядачко! Ви вдягли мою сукню! Я така щаслива!

«А я – та дурепа, що краще ризикне головою, ніж затьмарить свято доброї знайомої. Тішить лише те, що «випалювачів» тут не буде. Може й обійдеться», – Міка постаралася мислити позитивно.

– Вона гарна, – відповіла нейтрально.

І не згрішила проти істини, бо їй подобалося це вбрання.

Легка тканина не заважала рухам, довгий поділ ніби переливався під час ходьби. Відсутність жорстких вставок на талії та корсета («Минуле століття! Нехай ейрони себе катують. Ми – легкокрилі вісниці прогресу, а не панцирні черепахи минулого», – мотивувала свою позицію кравчиня. До речі, остання фраза прикрашала рекламний буклет майстерні) давала змогу дихати вільно і не відчувати спеку, тоді як знатні жінки відчайдушно потіли, натужно хапали повітря й обмахувалися віялами, зачіпаючи одна одну.

Міка назвала б свою сукню чудовою, а якби не колір – навіть ідеальною. Але віднедавна відтінки рожевого спричиняли у місті нарікання, і насичений малиновий не став винятком. І найприкріше те, що ейрону за таке вбрання назвали б сміливою і нескореною забобонам, а от для «тої самої» з архіву чаклунської колір був вироком.

– Здається, у сукні були рукави, – зморщила носик Жарея. – Чи я щось плутаю?

«Були. Широкі, прозорі, трималися на стрічках. Їх відірвали того єдиного разу, коли я вийшла в люди. Деяких рожевий по-справжньому провокує», – та вголос пролунало:

– Тепло, тож я їх зняла. Вітаю із відкриттям.

Жарея не збиралася довго базікати – вибачилася, поспішила до інших гостей. Її високі підбори мало не вибивали іскри з кам'яних плиток доріжки, довгий шлейф тягнувся слідом, готовий будь-якої миті потрапити комусь під ногу. Зачіску вона не змінила – руді кучері палали на сонці, даючи змогу помітити господиню посеред натовпу з першого погляду. Вузька сукня притягувала увагу, крихітний капелюшок кидав на очі тінь.

Міка відійшла до клена, примостилася за столиком. Понадіялася, що день мине спокійно, прислухалася до музики і начебто навіть вловила мелодію…

– Мишечко! Я тебе й не впізнала! Вбралась, бачу, на людину нарешті схожа… Цукерку? Тістечко? Вина?

Щоб не відповідати розчервонілій ейроні Чаррі, довелося потягтися за солодощами. Незважаючи на зовнішній вигляд, смак у них виявився приємний.

– Бідолашна! Ти така голодна!

«Бідолашна» згадала, що майже не снідала, і присунула до себе всю тацю, справедливо розсудивши: скоро крем розлізеться від спеки і їжа зіпсується. Нащо пропадати добру? Тим паче, краще жувати, ніж брати участь у розмові з Блеккою.

Знатна дама стежила за кожним відкушеним шматочком, ніби чекаючи, що суперниця погладшає прямо на очах. Потім помітила важливішу жертву і зірвалася з місця, зачепивши печиво бантом на рукаві.

– Пане Рект! Яка приємна зустріч! Я вас так давно не бачила!

Міка подумки поспівчувала торговцю і пораділа, що сьогодні товариством ейрони насолоджуватиметься не «пані доглядачка».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍