Олена Гриб - Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб

– Пане Брікк?

Він не встиг сховатися. Оторопіло стирчав під стіною, демонструючи всьому світу закривавлену сорочку та жах на обличчі.

– Пане Брікк, що з вами трапилося? – Нишпорка забув про Рейна і кинувся до нього. – На вас напали? Ваші рани серйозні? Вам боляче?

– Ти навіть не уявляєш, наскільки, хлопче, – «випалювач» не усвідомлював, чи говорив уголос, чи відповідав подумки. – Рейне… Пробач, Рейне…

«Не бреши собі. Цей чоловік із очима хворого собаки зовсім не схожий на твого племінника», – прошепотів здоровий глузд.

Брікк не звернув на голос розуму жодної уваги. Він відчував, що має рацію. Просто знав: перед ним його минуле. Помилка, за яку не розплатитися до кінця життя. Особиста ноша.

– Карету! – вигукнув хтось неподалік. – У лікарню! Терміново! О боги, ви бачите те саме, що і я?..

Рейн, залишившись без нагляду, злетів у небо – повільно, ніби намагаючись продовжити цю мить. Його очі не відривалися від голови Ради, губи ворушилися, промовляючи одне-єдине слово.

«Ненавиджу», – здогадався «випалювач».

Густе листя плакучих верб сховало проклятого з поля зору.

– Алія цього не переживе. – Брікк і не помітив, як опустився на коліна, притискаючи до грудей поранені руки. – У неї справді слабке серце. Що я їй скажу?

Розгублені нишпорки дивилися на нього з подивом.

«Не прощу. Нікого не пробачу», – почув Брікк на прощання чужу думку.

Але вона звучала не погрозливо, а жалібно.

Рейн явно обманював себе.