Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

менш охоче працював Ковпервуд весною, улітку та восени у своєму крихітному садочку. Щовечора, сидячи там, він вивчав небосхил (цікаво, що згадуючи про ці вечори багато років по тому, він подарував чудовий телескоп одному відомому університету). Ковпервуд ніколи не вважав себе звичайним арештантом, так само, як не вважав, що зазнав достатньої кари, якщо в його діях справді був якийсь елемент злочину. Бонхег розповів йому про багатьох в’язнів; серед них були вбивці, були люди, які вчинили ще тяжчі злочини, а також дрібні злочинці. Декого Ковпервуд навіть знав в обличчя — Бонхег не раз відводив його на головний двір. Ковпервуд бачив, як готують їжу для в’язнів, чув про досить пристойне тюремне життя Стінера та про багато іншого. Урешті-решт він переконався, що в’язниця не така вже й страшна. Шкода лише, що така людина, як він, даремно згаяла час. Скільки б він устиг зробити, будучи вільним, якби не вовтузився з усіма цими позовними заявами! Суди і тюрми… Він мимоволі хитав головою, міркуючи про те, скільки згаяного часу криється за цими словами.

— Дуже добре, — сказав він якимось невпевненим голосом і озирнувся навколо. — Я готовий.

Він вийшов у коридор, навіть не кинувши останнього погляду на свою камеру, і звернувся до Бонхега, вельми засмученого втратою такого вигідного клієнта:

— Я попрошу вас, Волтере, подбати, аби мої особисті речі відіслали до мене додому. Ну, а крісло, настінний годинник, дзеркало, картини — одне слово, усе, крім білизни, приладдя для гоління й тому подібних дрібниць — можете залишити собі.

Цей щедрий подарунок трішки втішив засмученого Бонхега. Ковпервуд зі своїми супутниками пройшов до при­ймальні, де поспіхом скинув із себе тюремну робу і сорочку. Замість грубих черевиків він уже давно мав власні легенькі черевики. Потім він знову одягнув капелюх і сіре пальто, у якому рік тому його привезли у в’язницю, і оголосив, що готовий. Біля виходу він на секунду затримався й востаннє озирнувся на залізні двері, що вели у сад.

— Ви, здається, не без жалю розлучаєтеся зі всім цим, Френку? — поцікавився Стеджер.

— Не зовсім так, — відповів Ковпервуд. — Я ні про що не шкодую, мені просто хочеться це запам’ятати.

Через хвилину вони вже підійшли до зовнішньої огорожі, і Ковпервуд потиснув на прощання руку начальнику в’язниці. Потім усі троє сіли в екіпаж, який чекав на них біля масивних воріт у готичному стилі, і коні рушили.

— Ну, ось і все, Френку! — весело зауважив Стеджер. — Більше ви в житті нічого подібного не зазнаєте.

— Так, — погодився Ковпервуд, — думка, що все це в минулому — приємніша, ніж усвідомлення, що це ще лише попереду.

— А що, панове, може якось відсвяткуємо знаменну подію? — втрутився Волтер Лі. — Перш ніж везти Френка додому, може заїдемо до Гріна, га? Як вам здається?

— Не гнівайтесь, але я хотів би спершу додому, — відповів Ковпервуд трішки розчуленим голосом. — Ми зустрінемося згодом. А зараз я хочу поїхати додому й переодягнутися.

Він думав про Ейлін, про дітей, про батька й матір, про своє майбутнє. Тепер життя відкриє перед ним широкі горизонти — у цьому він був упевнений. За минулі тринадцять місяців він навчився і в дрібницях самостійно піклуватися про себе. Він побачиться з Ейлін, дізнається про її ставлення до всього, і потім почне таку ж справу, яка в нього була раніше, але лише разом із Вінгейтом. Необхідно за допо­могою відданих друзів знову домогтися місця на фондовій біржі, а для того, щоб погана слава недавнього арештанта не заважала людям мати з ним справи, він спочатку діятиме як агент і представник контори «Вінгейт і Ко». Ніхто не зможе довести, що він, Ковпервуд, фактично — керівник фірми. Потім потрібно лише дочекатися якоїсь значної події на біржі, наприклад, небаченого підвищення курсів. І тоді вже весь світ дізнається, пропаща людина Френк Ковпервуд чи ні.

Екіпаж зупинився біля дверей маленького котеджу, який винаймала його дружина, і він швидко увійшов у напівтемний передпокій.

Вісімнадцятого вересня 1873 року погожого осіннього полудня місто Філадельфія стало місцем дії однієї з найбільш приголомшливих фінансових трагедій, які коли-небудь бачив світ. Найбільша кредитна установа Америки — банківський будинок «Джей Кук і Ко», який мав контору в будинку 114 на Третій вулиці та відділення у Нью-Йорку, Вашингтоні й Лондоні, раптово припинив виплати. Той, хто уявляє собі, що таке фінансова криза у Сполучених Штатах, зрозуміє, який наслідок мала біржова паніка. Вона отримала назву «паніка 1873 року», а хвиля банкрутств і катастроф, що прокотилася тоді по всій країні, не мала собі рівних в історії Америки.

У цей час Ковпервуд знову вів справи на Третій вулиці як маклер (офіційно — агент маклера), тобто як представник фірми «Вінгейт і Ко» з’являвся на біржі.

За півроку, що минули від дня його звільнення, він устиг відновити деякі зв’язки якщо не у суспільстві, то серед фінансистів, які знали його раніше.

Крім того, фірма «Вінгейт і Ко» останнім часом процвітала, і це дуже сприятливо позначилося на кредитоспроможності Ковпервуда. Вважалося, що він мешкає разом із дружиною у маленькому будиночку на Двадцять першій вулиці, а насправді він холостякував на П’ятнадцятій вулиці, і туди часто навідувалася Ейлін. Про сварку між ним і Ліліан тепер уже знала вся родина, яка зробила навіть декілька боязких і марних спроб примирити подружжя. Утім, важкі випробування останніх двох років настільки привчили батьків Ковпервуда до неприємних несподіванок, що вся ця історія, хоч і здивувала їх, але поранила не так жорстоко, як могла б кілька років тому. Вони були занадто налякані життям, щоби боротися з незбагненними негараздами. Старим залишалося лише молитися та сподіватися на кращі часи.

Щодо Батлерів, то вони збайдужіли до поведінки Ейлін. Обидва брати й Нора давно вже знали про все, отож намагалися просто не помічати старшої сестри. Мати, яка поринула в релігію і була в жалобі, не стежила більше за життям доньки. До того ж Ковпервуд і його коханка дотримувалися всілякої обережності. Вони намагалися прораховувати кожен свій крок, хоча їхні стосунки анітрохи не змінилися. Ковпервуд обмірковував можливість переїзду на Захід, звісно, з Ейлін. Він хотів хоча би частково відновити свою репутацію у Філадельфії, а потім із капіталом приблизно у сто