Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

цього достатньо, бо при такому накопиченні колод у міжрічковому лабіринті потоків і течій, звільнені з прив’язки колоди, постійно втікали. Робота виявилася важчою, аніж вишукування колод під снігом на бутині. Пильна, як робота мисливця, точна і швидка, як у танцівника, готова до скоку і пересування вплав, бо вода непередбачувана, а найважча колода на воді також є непевною. Там у снігу колоди не так дуже й втікали, а з весною сам сніг відступав. А тут весняні води розлилися широко і весь час прибували з далеких гір, із танучих снігів та дощів. Вони вчилися водних танців і полювання на колоди. Це поглинало багато часу, бо колоди-втікачі ховалися по заточках і заростах. Пересуваючись на малому, збитому з дошок плоті, коли вони знаходили колоду, вбивали в неї чекан і тягнули, як виходило — за течією, або проти течії. Починали до сходу сонця, а закінчували пізно у вечір, у сутінках. За це отримували несподівану винагороду. Не лише праця не була одноманітною, як розв’язування дараб, а тим більше, як пиляння чи вантаження колод. Не лише багато свободи, але й могли нераз прилягти тут чи там на острівцях, у чагарниках, і проспати спекотний полудень у тіні.

Понад усе вони тішилися щиро життям вод, водяним і болотним птаством, мешканцями заростей, як найбажанішою розвагою, і більше, ніж походами у місто. Раділи, але й вчилися теж. Оглядали, як тільки мали час, іноді й крали час від роботи, щоб спостерігати і слухати тисячі птахів, їхні рої і зграї, що їх вигріла і скликала весна. Сипала цього і сипала, рясно і щедро! Більш багато, ніж те, що бачив Мандат на Пруті тоді на світанку, коли очікував на шибеницю. Завирувало їм у головах від дивотворів і різних покручів: ці довгі, палицеподібні і милицеподібні ноги, ці гострі дзьоби, як чекани, чи пласкі, як лопати, ці лаптеподібні ноги, стягнуті перетинками, ці крила, немов важкі коромисла, але такі надійні, бо чим вище, тим швидше літали. Все це було, неначе спеціально повикручуване задля цирку і для сміху, але настільки практичне для води, для мочарів і боліт, та найбільше для польоту.

Мандат вдячно промовляв:

— Без капіталу все це нам і не снилось би. Ані в гарячці, ані у найлетючішому сні на світанку, такому, як посилають Рахмани. А може було б варто кудись поплисти за тим капіталом, щоби натішитися світом, га?

Лесьо відповів передбачливо:

— Може й варто, а може й ні. Ми ж його не бачили на очі, не чули його, а так здалеку не можна судити.

Очерет швидко підріс на зріст людини і вище, листя пустилося буйно, а з його зростом береги та зарости наповнилися свистом, криком, клекотом. Постійне храмове сп`яніння, щораз нова вистава, не натішитись, навіть втомливе. Сипались, фуркотіли і відблискували: гуси, чаплі денні і нічні, сніжно-білі, сріблисті, жовті, червоні, пурпурові. Тисячі сховків чекало на них, і тепер скрізь тремтіло життя, бо гнізда були всюди: на землі, на острівцях, у кущах теж, на деревах, на вербах і на тополях по десять, по двадцять гнізд. Звідти — постійний крик, тріск, клекіт і бурчання, завзяті сварки, бо весь час щось комусь викрадали, відбирали і обікрадений завжди верещав аж до неба, а пташине товариство теж закликав до крику, і відразу ж після цього ще сварливіший пташиний сейм викрикав і галасував ще гучніше. Щомиті налітав якийсь хижак і втікав зі здобиччю від крику. Лише деякі чаплі билися мужньо, навіть з найбільшими грабіжниками, з соколами, змагаючись з ворогом чи на смерть, чи на життя, в польоті від землі до неба, а потім вниз, від неба до землі.

— Якби ж то знати назви! — казали одні одним наші бутинарі. Але що кому із назв, і так сама людина не може за ними поспіти, хіба би весняний святий Юрій, бо це ж все його худоба.

Але ж там були велетні, ті найбільш прожерливі пузаті пташиська з червоним пухом, висотою на півтора метра, а з розкладеними крилами ще ширші. Лаписька почварні, широкі, порослі перетинками і, хоч вони були такі важкі та товсті, трималися на воді легко, як корки. Коли вони відбивалися, тріпали воду крилами, збивали її аж до піни, та чим вище злітали, тим впевненіше летіли. Не боялися людей, може зрозуміли, що ті без зброї і що милуються ними, бо їх це розважає, тож досить шанобливо наближалися до Мандата і до Леся. Чекали поки ті їм щось дадуть, хапали і швидко з апетитом ковтали те, що їм давали. Побачивши це, Лесьові спало на думку, щоб одного з них упіймати. Прив’язав рибу на шнурок і кинув тому. Пузатий птах міцно вхопив і ковть-ковть-ковть — ковтнув рибу разом зі шнурком, а Лесьо підтягнув його до себе. Той, давлячись і міцно смикаючись, опирався, але риби з пащі не випускав, і Лесьо, маючи його нарешті в руках, запхав йому до дзьоба цілу долоню, витягнув рибу з горла і випустив птаха на волю. Прожерливий птах зовсім не втікав, вимагав своєї риби. Лесьо кинув її йому знову, птах проковтнув негайно, після чого не уникав їх, наближався, як старий знайомий, а вони годували його щодня тим, що мали.

Зате журавлі, знані нашим людям тільки з неба, бо весною і восени пролітали ключами, турбуючись і хвилюючись жалібно: «жур-ба, жур-ба, жур-ба», — там на водах зовсім не були жалісними, ані не лагідними чи приязними, як ті пузаті. Вони будували гнізда на острівцях, пильнували їх, як жандарми, стоячи поважно на варті на одній нозі. І саме так виглядали, гарно і гордо з чубами пір’я на голові, як цісарські жандарми. Тож інші птахи оминали цих жандармів, навіть не наближаючись. Мандат і Лесьо з цікавістю підпливли до острівця, щоб оглянути гнізда і яйця. Побачили їх: за величиною, як гусячі яйця, зеленкаві і поцятковані плямками, кружками і закрутками, неначе щойно розпочаті писанки. Але щойно вони заглянули до гнізд, вже на них летіла жандармська пара з дзьобами, немов багнетами. Ті справились би з ними бардками чи чеканами, але для чого ж завдавати шкоди, відбирати їм життя, а собі псувати розвагу. Похапцем втекли.

Іноді, мабуть з полів зі збіжжям, великі бородаті дрофи з волом на набубнявілій шиї, злітались до води на прогулянку і по їжу. Вони з гідністю крокували по мілинах, але літали дуже швидко. Щойно відчули на собі людські погляди, відразу ж відлітали так вправно, що із мисливців хіба-що один лиш Іванисько