Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

замкніть на засув двері, проведіть ґрафівну до спальні… Не турбуйтеся, там все гаразд, постіль прибрана, ніяких пікантних дамських речей на видноті не лежить, обстановка охайна і вельми пристойна. Я сказав: „до спальні“ лише тому, що це найдальша від входу кімната, і ніяких криків, ридання та голосіня зовні чутно не буде.

— А ці самі крики, ридання та голосіння — вони будуть?

— Ще б пак! Та такі, що не дай Боже. І ваше завдання, бароне, полягає в тому, щоб у жодному разі не дозволити пані Жоані кинутися до нас за роз’ясненнями. Постарайтеся заспокоїти її, втішити… ну, ви розумієте, як може чоловік утішити жінку…. І обов’язково замкніть вхідні двері… Ага, щодо дверей. — Він повернувся до Жоани, яка саме підводилася за допомогою Бланки з крісла: — Пані, ваш брат, випадково, не просив залишити вхідні двері незачиненими?

— Так, просив, — відповіла остаточно заплутана Жоана. — Він зоставив тут свій дорожній плащ та капелюха і на світанку збирався зайти за ними. Ну, і сказав, що не хоче будити мене. До того ж разом з ним мала повернутися й Дора — отоді вона й замкне двері на клямку.

— Зрозуміло, — сказав Ернан. — Отже, пані ґрафівно, бароне, ви готові йти за мною.

— Так, — відповів Гамільтон, стискаючи в руці сувій. — Ведіть нас, пане ґрафе.

Провівши Річарда Гамільтона й Жоану Наварську, Ернан незабаром повернувся в покої ґрафівни і застав Філіп та Бланку, що сиділи на канапі й цілувалася.

— Ну ось! — з удаваним невдоволенням констатував він. — До наміченого замаху залишилося не більше за півгодини, а вони собі милуються, мовби нічого не сталося.

Попервах Бланка зніяковіла, але потім, зустрівшись з доброзичливим поглядом Шатоф’єра, заспокоїлась і дозволила Філіпові знову обняти себе.

— Бісів монах! — буркнув Філіп, наслідуючи Ґастонові. — Тобі не втямки, яка це насолода — кохати жінку.

— Це мені невтямки… — з несподіваним запалом почав був Ернан, але тут-таки прикусив язика. — Мені якраз і не годиться цього розуміти. Я ж бо дав обітницю.

Тієї ночі він був такий знервований, що на якусь мить втратив над собою контроль. Проте Філіп, цілком розімлівши від палких Бланчиних поцілунків, проґавив таку унікальну нагоду зазирнути другові в саму глибінь душі.

— Наскільки я розумію, — після ніякової паузи заговорив він, — ти…

— А от я нічого не розумію! — різко урвав його Шатоф’єр. — Ґраф Біскайський ще дві години тому міг спокійнісінько вбити сестру та покоївку і негайно забратися геть. Навіщо йому взагалі був потрібен помічник? Зрештою, він міг просто отруїти її — і хто б на нього подумав? Ні, я нічого не збагну! Анічогісінько. Тут криється щось іще, щось таке, чого я ніяк не можу второпати. Щось у всій цій справі я вапустив з уваги, хоч відчуваю — пояснення всій цій дурні десь тут, зовсім поруч, щось сновигає в моїй голові, але ніяк не складається в цілісну картину.

— І тому ти вирішив дозволити ґрафові прийти сюди?

— Так.

— А якщо він не прийде? — озвалася Бланка.

— Чому?

— Коли в призначений час кузена Рікарда не буде в ґалереї, ґраф напевно щось запідозрить.

— Це я врахував. Замість віконта Іверо в ґалереї буде віконт де Біґор.

— Що?!! — здивувався Філіп. — Симон?

— Атож. Симон схожий на Рікарда Іверо і зростом, і фігурою, і зачіскою, навіть у їхніх манерах і ході є щось спільне. Щоправда, волосся в нього темне, проте сьогодні місяць у молодиках, тож будемо сподіватися…

— Але наш маленький, дурненький Симон…

— Хочеш сказати, він не впорається з роллю?

— Думаю, ні.

— А я думаю, що впорається. Насправді Симон не так простий, як це здається; згадай хоча б історію з дочкою лурдського лісничого. Та й особливо грати йому не доведеться, його роль гранично проста: зустрітися з спільником, узяти в нього боргові розписки віконта Іверо, скуплені ґрафом Біскайським у євреїв, і піти за ним… Хай йому чорт! — раптом вигукнув Ернан. — Збагнув! Збагнув, нарешті!

— Що ти збагнув? — пожвавився Філіп.

— Навіщо ґрафові потрібен віконт Іверо.

— І навіщо ж?

— А для того, щоб… Ні, стривайте! — Хвилину він простояв у задумі. З його обличчя геть зник збентежений вираз, поступившись місцем добре знайомій Філіпові міні впевненої в собі і в своїй правоті людини. — Все сходиться. Абсолютне все.

— І ви поділитеся з нами вашими здогадами? — ввічливо спитала Бланка.

— Неодмінно, моя принцесо, — відповів Ернан. — Та передовсім треба погасити всюди світло й розчинити віконниці. Потім ми сховаємося в спальні ґрафівни і, поки чекатимемо на зловмисника, я викладу вам свої міркування з цього приводу… Гм… У мене, до речі, з’явилася одна вельми дотепна ідея, і якщо ви, пані, погодитеся, а ти, Філіпе, не заперечуватимеш, ми можемо влаштувати чудову виставу…

Розділ LV
Зловмисник

А тим часом зодягнений у костюм віконта Іверо Симон кружляв по своїх покоях, намагаючись імітувати Рікардову ходу. Ґастон д’Альбре, якому Ернан доручив проінструктувати Симона, незадоволено морщився.

— Ну що ж, — сказав він урешті. — Будемо сподіватися, що злочинець купиться на твій капелюх. В актори ти явно не годишся.

— А може, облишимо цю витівку? — несміливо запропонував Симон. — Нехай вартові схоплять його прямо в ґалереї…

— Е ні, друзяко! Не відкручуйся! Вони схоплять його лише в тому разі, якщо він розкусить тебе. Та все ж постарайся чесно відпрацювати ті години, що ти ніжився в ліжечку з Аделею де Монтальбан, тим часом як ми… Чорт! І що вона в тобі знайшла, що вирішила народити дитину саме від тебе, а не від мене, приміром… Втім, гаразд. — Ґастон підступив до Симона і насунув йому на лоба капелюх з широкими кресами, що його останні кілька днів носив Рікард Іверо. — Так буде краще. Готуйся, хлопче. Скоро твій вихід на сцену.

У Симона раптом затряслася жижки. Він мимохіть зацокотів зубами.