Річард Бах - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

А потім сховалися в лісі і далі чинять несамовитий опір японським військам.

Але ніде не було видно жодного людського сліду, не кажучи вже про секретний військовий завод, що виробляв надсучасну зброю.

Щоправда, солдати з інженерного взводу, повертаючись поночі в долину, бачили вогник десь серед гір (то спалювали тіло «Того, що не злізає з дерева»).

Але при денному світлі годі було помітити бодай найменші сліди бунтівників. Воєнна акція мала якраз і витягти їх усіх — старих і малих, жінок і чоловіків — з пралісу.

Щоб покласти край неподобству — «подвійній бухгалтерії з подвірною книгою…»

«Гей ви, виходьте! Годі ховатися! Навіщо цей марний опір!» — хотілося, мабуть, щосили загукати ротному до зараз іще мовчазного лісу.

Коли йому доручили командувати другою змішаною ротою, він не особливо розумів, навіщо веде солдатів у похід. Тоді він сумнівався в тому, що причина загибелі першої роти криється не в стихійному лихові.

Але дедалі певніше випливало, що повінь, яка знищила роту, було викликано зумисне: Щоправда, на марші його солдати знищили ворожого шпигуна, що, наче мавпа, стрибав по деревах. Але потім і одного солдата було вбито, а ще чотирьох — повністю обеззброєно.

Висланий проти партизанів загін не тільки не вистежив їх, а й зазнав чималих втрат пораненими через наладовані ворогом капкани.

Вже ці втрати самі по собі примушували ротного не зупинятися перед жодними воєнними діями: під загрозою був престиж збройних сил Великої Японської імперії!

Але ротний все ще не розумів, через що бунтівники пішли на те, щоб сховатися в лісі цілим селищем. Мешканці долини за допомогою «подвійної бухгалтерії з подвірною книгою» уникають земельної реформи, яку провадить Велика Японська імперія, ставши на шлях перетворення на сучасну державу.

Завдяки своїй дитячій вигадці вони хтозна-скільки років сплачують лише половину податків, постачають лише половину рекрутів. Такому годі попускати. І армійська каральна експедиція може придатися, щоб і іншим не кортіло брати з них подібний приклад…

Але першу роту, виряджену в каральну експедицію, знищили повінню, а другу вже втягнуто в сумнівні бойові дії. Задум префекта й командира полку полягав у тому, щоб силою роти зайняти долину, приборкати селище, втокмачити у голови селянам як слід, що їхні витівки з подвірною книгою — саботаж, якщо не державний злочин.

А тоді, за допомогою урядовців із префектури, довести подвірну книгу до ладу, сільську старшину притягти до кримінальної відповідальності через поліцію.

Передбачалося використати як посередників у першу чергу місцевого поліцейського, а далі вчителів, ченців та настоятеля храму.

Але зараз, коли перша рота загинула до ноги, друга зазнала втрат, а селяни-бунтівники зникли десь у лісовій пущі разом із гаданими посередниками, ротний не міг вдатися до жодної із заздалегідь обміркованих дій.

Як обходилися селяни, що переховувалися в лісі, з людьми, що могли виступати посередниками?

Ті, кого учасники каральної експедиції гадали взяти за посередників, були родом не з селища й не з «висілка».

Лише ченці з буддійського храму та настоятель сінтоїстського храму Місіма-дзіндзя мали місцеве коріння, походили зі старовинних родів, чиї імена ще виписувалися на «солом’яниках» під час Мейске-санового повстання. Але як служителі церкви дотримувалися нейтралітету у війні проти держави, обряджаючи загиблих і, разом із лікарем та дантистом, беручи участь у медичній місії Червоного Хреста.

Сільський поліцейський зник і більше не показувався відразу по першій появі у спільному сні Руйнівника зі звісткою, що наближається П’ятдесятиденна війна.

Учителі початкової і середньої шкіл дістали на початку воєнних дій селища назву «ворожих тубільців» і були розміщені в лісі в концентраційному таборі.

Мешканці селища жили в жовтаво-зелених, під колір лісу, туристських наметах німецького виробництва.

Кілька таких наметів і являли собою «концентраційний табір», де й тримали під вартою «ворожих тубільців».

У таких самих наметах мешкали в лісі й усі сільчани. Лише для військового заводу, де до верстатів треба було підвести живлення, збудували комору.

За винятком цієї споруди, намети житлового табору часто пересували, відповідно до дій ворожої розвідки.

Найчастіше великі родини займали один або й два намети. Якщо бойова обстановка була спокійна, в ці намети наприкінці тижня поверталися діти. Весь інший час вони проводили в шкільному таборі.

Шкільний табір був у глухому закуті лісу, подалі від його окрайки.

Він правив також і за. перевалочний пункт, звідки переправляли до лікарні в сусідній префектурі хворих і поранених, з якими не встигав упоратися пересувний польовий госпіталь.

Вже наприкінці війни розвідники викрили шкільний табір і доповіли ротному, але ніяких воєнних дій щодо нього вчинено не було.

Дітей, хоч і ворожих, втягувати у війну ротний усе ж не дуже бажав.

Отож, вирядивши дітей до шкільного табору, жінки і юнацтво мешкали в родинних наметах, розташування яких визначалося лінією фронту.

Там була і група наметів, де жили бойовики, і група, де мешкали дівчата з бойового забезпечення. В самому центрі стояв штабний намет сільської старшини.

Після першої вилазки солдатів у ліс ротний став аж надто обережним, тому спершу необхідність у переносі табору виникала лише вряди-годи.

Але питому здатність швидко пересуватися у відповідь на дії супротивника лісовий табір зберігав.

Учителі, «ворожі тубільці», по-різному ставилися до війни селища проти держави. Найбільше вирізнялася поведінка двох із них.

Один був викладач старших класів, що особливо захоплювався економікою: цього підстаркуватого одинака не дуже охочі до навчання (особливо з економіки, яка їм, майбутнім спадкоємцям селянських садиб, була ні до чого) старшокласники одностайно звали Занудою.