Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

При цьому буквально впадає в око, що, як слушно зауважив М. Рябчук (1993), «про «другорядність», «провінційність», «меншовартісність» української літератури ведуть мову, як правило, не ті, хто її знає, а ті, хто за все життя не прочитав і двох українських книжок — за винятком хіба що препоганої шкільної програми зі ще гіршими літературознавчими до неї коментарями». До речі, Г. Зленко (1998) звертає увагу на те, що корені узвичаєного з часів «показових» сталінських судових процесів радянського підходу: «сам я не читав (не бачив, не був...), але...», який багато хто вважав породженням Йосипа Віссаріоновича (якщо не його особисто, то запровадженого ним «порядку»), простягнися аж до В. Бєлінського — саме ним він скористався, нещадно критикуючи «пасквілі» Шевченка на царя та царицю у поемі «Сон».

Бєлінський так і не зміг подолати своєрідної власної закомплексованості у ставленні до всього українського: захоплюючись красою побуту українського люду, благородством людських стосунків, він водночас із незрозумілим фанатизмом відмовляв українцям у визнанні їх мови та власної історії, злостиво глумився над українськими письменниками. До нестями ненавидів цей «революц. демократ», як подає його «Український радянський енциклопедичний словник» 1988 р. видання, Шевченка, не бажаючи визнавати у ньому поета, а закликаючи «бачити в Шевченкові осла, дурня і соромітника», який наважився написати «два пасквілі» — один на російського царя, другий — на «государиню імператрицю». Тож щиро обурений цим російський «демократ» Бєлінський анінайменше не співчував покаранню того «хохла» багаторічним засланням у солдати. «Будь я його суддею, я зробив би не менше», — наголошував той добровільний захисник гідності царського подружжя у листі П. Анненкову від 1–10 грудня 1847 р. (1956. — с. 440). Не менше стусанів ухопив і «якийсь Куліш (отаке–от свиняче прізвище!)», який, бач, «надрукував історію Малоросії, де сказав, що Малоросія або має відторгнутися від Росії, або загинути... Ох, уже ці хохли! — вдається далі до узагальнень цей шалений україноненависник. — Адже барани — а ліберальничають в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом!..» Ось, власне, і все, на що здатні, на думку цього добродія, ті «скоти із хохлацьких лібералів». А чого ж, справді, ще можна очікувати від тих «хохлів», котрі своїми «зухвалими дурницями» тільки «дратують уряд», самопочуттям якого так щиро переймається цей «революц. демократ», здатний, схоже, у своєму вірнопідданстві заткнути за пояс самого Богговута.

Але якщо з губернатора, так би мовити, нічого взяти, то із таким плодовитим дослідником, яким, безперечно, був Бєлінський, — зовсім інша справа: об’єктивні результати здійснюваних ним досліджень не могли, зрештою, не вступити у суперечність із попереднім його твердженням, яке, поза сумнівом, було радше наслідком певної політичної заангажованості «несамовитого Віссаріона», аніж результатом наукового пошуку. Тож надамо слово самому В. Бєлінському (Сочинения... — 1896. — с. 358–360), який, досліджуючи походження «Слова о полку Ігоревім», мусив визнати, що воно «різко озивається русько–південним походженням. Є в мові його щось м'яке, що нагадує нинішню малоросійську говірку... Та найбільше свідчить на користь русько–південного походження “Слова” відображений у ньому побут народу. Є щось тепле, шляхетне і людяне у взаєминах діючих осіб поеми. Але особливо вражаючі в поемі благородні стосунки між особами протилежної статі... Усе це, повторюємо, озивається південною Руссю... Порівняйте побут малоросійських селян з побутом мужиків російських, міщан та купців і почасти інших суспільних верству і ви переконаєтеся у справедливості нашого висновку щодо південного походження “Слова о полку Ігоревім”; а наш розгляд російських народних казок перетворить це переконання в очевидність[127]. Та, опріч усього цього у не лише в барвах поезії і манері викладу, айу дусі богатирської відваги неможливо не помітити чогось спільного між “Словом о полку Ігоревім” та козацькими малоросійськими піснями».

На ту пору, зазначав М. Грушевський (Історія української... — 1993. — с. 167), «ще українська стихія “Слова” не оцінювалась як політичний “козир”», а тому «різнірецензенти... серйозно доводили, що російські переклади не можуть передати краси “Слова”— се можливе тільки в перекладі українськім (рецензії, вичислені в праці Смірнова. — Фил. Зап., 1876. — с. 117–118)».

Однак, попри дух та м’яку мову, що навіть Бєлінському нагадувала «нинішнє малоросійське наріччя»[128], відрізнялася, власне, і сама «манера викладу». Як наголошував І. Франко (1898. — с. 7–8), «отся ріжниця літературного стилю у оперта на ріжницях народної вдачі[129]». На переконання К. Кавеліна (1897. — с. 619), «південноруські літописи сповнені високого драматичного інтересу» саме тому, що вони відображають «активне,