Кобо Абе - Жінка в пісках

ні вагою той пістолет зовсім не відрізнявся від справжнього. А надто холодом безживного, промащеного вигину над спусковим гачком. Психологічний ефект від нього напевне не менший, ніж від бойового.

— Той чоловік казав, що нібито брат тільки роздратував своїх ворогів цим пістолетом.

— Дивно... Він дременув раніше від мене... Що ж тоді міг бачити?

— Розповідав, що поставив автобус в безпечне місце й вернувся назад.

Ну що я мав на це відповісти? Адже я повинен був щось зробити — збігати до будівельної контори коло робітничих бараків чи звернутися до поліції. Та я лише накивав п’ятами. В мене не знайшлося хоч би стільки доброї волі, як у власника мікроавтобуса, і я залишив клієнтчиного брата на поталу.

— А я вже не повертався...

— Йому, здається, проламали голову каблуком.

— Дивно... А от староста групи щойно казав, що начебто застрелили.

— Не вірте тим хлопчиськам! Власна вигадка відразу обертається для них на правду. І поліція підтверджує, що його добили до смерті.

— У цьому вони схожі на вас.

— Невже?

— Поліція не питала вас про вашого чоловіка або про мене?

— Начебто ні...

— Зрештою, це не має особливого значення.— Розсердившись, що пістолет завів мене в оману, я навмисне залишаю на ньому відбитки пальців.— Однак я сумніваюсь, чи братове заняття було таке ж невинне, як цей пістолет.

— Звичайно. Але цей пістолет раніше належав чоловікові.

— Чоловікові?.. Навіщо він йому здався?..

— Він його десь купив і похвалився братові, а той забрав у нього і насварився.

— Теж дивна історія. Якщо врахувати, чим займався брат, то він не мав права дорікати чоловікові за іграшковий пістолет. Усе мало б бути навпаки. А ви знаєте, що брат робив на тому березі, де вчора сталася трагедія?

— Загалом...

— Збирав плату і відкривав деякі заклади для робітників... У мікроавтобусах, розумієте?.. Якби там давали тільки пити й закусити — ще нічого... А то тримав жінок і спонукав їх до проституції...Ви про це знали?

— Так, загалом...

— Скажіть, які стосунки були між братом і вашим чоловіком? Я не уявляю собі, що їх можна вважати людьми з однаковою натурою. Як вас послухати, то виходить, що вам немає чого закинути братові...

— Здається, я розумію... Брат не міг допустити, щоб чоловік жартував таким чином... Напевно...

— Чому він його застерігав?.. Хіба мав на це право?..

— Право? Коли кажуть про право...— Жінка встромила палець у склянку й облизала з нього піну.— Який дивний збіг випадковостей!.. Якщо через той іграшковий пістолет вбили брата... то, виходить, ніби це зробив чоловік...

Здається, наче на її обличчі вживаються разом і цілковита байдужість, і готове от-от вирватися назовні напруження. Жінка з усієї сили стримує в собі відчайдушний зойк, і те її зусилля зненацька пронизує мені болем груди. Мабуть, настала моя черга розгубитися.

— Не перебільшуйте... це звичайна випадковість.

— Швидко викиньте його. Я ненавиджу, ненавиджу таку іграшку...

— Заберу собі. А значок?

— І його... можете викинути...

— О шостій я мушу з вами попрощатися...

— То, може, вип’єте ще склянку пива?

— Я краще переглянув би фотоальбом, якщо маєте.

— Фотоальбом?

— Ага, з родинними знімками...

— Маю... але вам буде нецікаво...

Підвівшися з крісла, жінка дістала з книжкової полиці позаду себе великий альбом у футлярі. На футлярі друкарським способом надруковано: «Зміст спогадів». Та коли я придивився, мені здалося, що напис не надруковано, а приклеєно ієрогліфи, вирізані з якогось журналу.

— Дивний заголовок, правда?

— Властива йому вишуканість, от і все.

А чи справді це властива саме йому вишуканість?

— Його фотознімки теж, мабуть, вишукані?

— Хто його зна...

— Які фотознімки цікавили його останнім часом? — ризикнув я спитати, перегортаючи першу сторінку альбому.

— Ну... захоплювався кольоровими знімками і, здається, часто навідувався до фотолабораторії... Якось хвалився, що зумів сфотографувати на поверхні калюжі щось схоже на веселку.

Веселка?.. Отже, вона не здогадується про фотознімки натурниць... Але про це, мабуть, ще не слід говорити... На першій сторінці збляклий портрет старої жінки... Тлом служать наче намальовані море й скелі — з усього видно, що фотознімок зроблено в період Тайсьо[27].

— Це моя свекруха, що живе в провінції зі своєю дочкою,— пояснює жінка, заглядаючи в альбом, а мої ніздрі лоскоче запах її волосся, що виблискує від світла знадвору.

На першій сторінці закінчуються фотознімки, що стосуються тільки його самого; з другої я переношусь у часи, коли вони вже одружилися. Переді