Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

повідомити, що згідно з останніми даними внутрішньої розвідки Ґвоаньбу, Чан Кай — американський агент.

Кон Джао випалив:

— Маячня!

Фу вів далі:

— Чан Кай потай провадив власну міжнародну політику, не розповідаючи про це товаришам.

Кай не міг повірити власним вухам. Невже вони справді зібралися здихатися його в розпал глобальної ядерної кризи?

— Ні-ні, так не можна, — запротестував він. — Китай — це не якась бананова республіка.

Фу вів далі, ніби й не чув Кая:

— Ми маємо беззаперечні докази. По-перше, він повідомив ЦРУ про слабкість режиму Верховного керівника. По-друге, у Йонджодоні уклав з генералом Паком угоду, на яку не мав повноважень. По-третє, попередив американців про наші наміри змістити Верховного керівника й надалі співпрацювати з Паком.

Усе те більш-менш було правдою. Він таки зробив це — але не тому що був зрадником, а бо так було вигідно Китаю.

Проте тут не йшлося про справедливість. Як і у всіх таких звинуваченнях. Його могли легко звинуватити й у корупції. Цей напад був суто політичний.

Кай вважав, що має захист від політичних ворогів як червоний принц, син заступника Комісії з нацбезпеки. Він мав би бути недоторканним.

Але батька в приміщенні не було.

Нарешті Кай збагнув увесь символізм цього кроку.

Фу сказав:

— Близьким споборником Кая весь цей час був Кон Джао.

У Кона на обличчі з’явився такий вираз, ніби його вдарили.

— Я? — не вірячи, перепитав він. Швидко оговтавшись, продовжив: — Товаришу президенте, очевидно, що ці звинувачення висувають саме зараз, оскільки силовий блок у нашому уряді вбачає в цьому єдиний спосіб узяти гору в дискусії.

Чень не відповів Конові. Фу провадив:

— Я не маю іншого вибору, крім як узяти Чан Кая та Кон Джао під варту.

Кай не йняв віри: «Як вони можуть заарештувати нас посеред засідання Оперативного штабу?»

Але вони все продумали.

Відчинилися двері, й зайшло шестеро Ванових охоронців, одягнених у фірмові чорні костюми й краватки.

Кай сказав:

— Це переворот!

Здогадався, що саме це батько обговорював із Фу Чую та генералом Хваном за вечерею в ресторані «Пікантні ласощі».

Ван знову заговорив до Ченя, але цього разу голосно, щоб усі його чули:

— З вашого дозволу, товаришу президенте.

Чень завагався в нерішучості.

Кай промовив:

— Товаришу президенте, якщо ви на це погодитеся, то з лідера перетворитеся на інструмент військових.

Чень, видавалося, і сам це розумів. Очевидно, він схилявся до пропозиції поміркованого крила. Однак стара гвардія мала більше впливу. Чи виживе він, якщо чинитиме їм опір? Чи зможе не послухатися армії та кинути виклик колективному авторитету старих комуністів?

Авжеж, ні.

— Виконуйте, — промовив президент.

Ван підкликав своїх людей.

У гіпнотичному заціпенінні всі спостерігали, як охоронці перейшли усе приміщення й ступили на платформу. Двоє стали обабіч Кая, ще двоє — біля Кона. Вони обидва підвелися, й охоронці легенько взяли їх під руки.

Кон лютував. Дивлячись на Фу Чую, він кричав:

— Ви знищите нашу країну, ідіоти срані!

Фу тихо відповів:

— Відвезіть їх у в’язницю Ціньчен.

Ван відповів:

— Так, товаришу міністре.

Охорона повела Кая та Кона з платформи, а потім із зали.

Чан Дзяньдзюнь був у вестибюлі, біля ліфтів. Він вийшов із засідання, щоб не бачити арешту.

Кай пригадав розмову, в якій батько сказав: «Комунізм — це священна місія. Вона стоїть понад усім, навіть родиною та особистою безпекою». Нарешті він збагнув, що мав на увазі старий.

Ван зупинився й невпевнено запитав:

— Чан Дзяньдзюню, ви хочете поговорити із сином?

Уникаючи погляду Кая, Дзяньдзюнь відповів:

— У мене немає сина.

— Зате я маю батька, — мовив Кай.

Розділ сорок другий

Атакуючи північнокорейські військові бази, Полін убила сотні, коли не тисячі, людей, але ще більше зазнали поранень від ударної хвилі й опромінення радіацією. Вона розуміла, що вчинила правильно: терористичному режиму генерала Пака слід було покласти край. Та хай скільки себе заспокоювала, серце не могло вгамуватися. Щоразу, коли мила руки, пригадувала спроби леді Макбет змити із себе кров.

О восьмій ранку Полін виступила з телезверненням до народу. Оголосила, що атомну загрозу з боку Північної Кореї ліквідовано. Китайці й решта повинні розуміти: така доля чекає на всіх, хто застосує ядерну зброю проти США та союзників. Повідомила про підтримку понад половини світових лідерів, котрі усвідомлювали, що бунтівний режим з ядерними ракетами — небезпека для всього світу. Закликала громадян до спокою, однак і не запевнила, що все буде добре.

Вона боялася відповіді Китаю, хоч і не сказала того народові. Сама лише думка про це жахала.

Закликати громадян зберігати спокій — неефективний прийом. Люди активно виїжджали з міст. Мегаполіси паралізувало, на кордонах Канади й Мексики розтягнулися довжелезні черги машин. Збройні крамниці розпродали всі набої. У супермаркеті в Маямі не поділили останнього ящика з консервованим тунцем й застрелили чоловіка.

Одразу після виступу Полін та Піппа сіли в «Морпіх Один» і полетіли в Край Жувачів. Після безсонної ночі Полін задрімала в дорозі. Коли гелікоптер приземлився, не хотілося розплющувати очей. Якщо вдасться, поспить годинку-дві трохи пізніше.

Ліфтом вони спустилися під землю, і Полін відчула полегшення, але водночас сором, що турбується про власну безпеку. Проте одного погляду на Піппу вистачило, щоби повернулася впевненість: вона все правильно робить.

Перші відвідини Краю Жувачів радше нагадували шоу, в якому Полін була зірковою гостею. Організували візит бездоганно, атмосфера панувала спокійна. Сьогодні ж усе було інакше. Тут кипіла робота, коридорами снували люди в одностроях. Прибували члени кабінету міністрів та старші офіцери Пентагону. Поповнювали полиці із запасами, тому скрізь валялися напівпорожні картонні коробки. Інженери налаштовували обладнання для клімат-контролю, перевіряючи, змащуючи, а тоді ще раз переглядаючи все. Обслуга розкладала рушники у ванних кімнатах і розставляла столи в офіцерській їдальні. Та навіть таке пожвавлення не могло приховати страху, що висів у повітрі.

Назустріч Полін вийшов утомлений круглолиций генерал Вітфілд. Минулого разу він виступав у ролі веселого керівника об’єкта, яким ніколи не користувалися, натомість сьогодні був уже розпорядником місця, що могло стати останнім бастіоном американської цивілізації.

Як на президентські покої, житло Полін видавалося досить скромним: спальня, загальна кімната, яка водночас виконувала функцію кабінету, кухонька та невеличка ванна з душовою кабіною. Усе тут було найпростіше, як у недорогому готелі, на стінах дешеві картини в рамках, на підлозі зелений килим. Невпинно гуділи механізми, очищене повітря мало неприродний запах. Думаючи, скільки їй доведеться тут