Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

закоханим, або хворим, який не може вийти з дому, або іншими людьми зі схожими бідами. Я не був цими людьми; зрештою це було вбрання, яке я вдягав і скидав. Хто я насправді? Я автор «Світу як волі та уявлення», я той, хто дав відповідь на загадку Буття, той, до кого звертатимуться мислителі майбутнього. Ось хто я такий, і хто зважиться заперечити це, поки я живий?» Одначе саме тому, що він написав «Світ як воля та уявлення», Шопенгауер чудово знав, що бути мислителем — це така ж ілюзія, як бути хворим чи зневаженим, і що в своїй суті він був зовсім іншим. Зовсім іншим: волею, темним джерелом Перолса, тим, ким був Свіфт.

Сором’язливість історії

20 вересня 1792 року Йоган Вольфґанґ фон Ґете (який супроводив герцога Веймарського у військовому поході на Париж) побачив першу армію Європи, яка зазнала незбагненної поразки під Вальмі{760} від французів, і сказав своїм розгубленим друзям: «Тут і сьогодні відкривається нова доба всесвітньої історії, і ми можемо сказати, що були присутні при її зародженні». Відтоді мала місце безліч історичних подій, і одним із завдань урядів (особливо в Італії, Німеччині та Росії) було вигадувати або симулювати їх за допомогою завчасної пропаганди та настирної реклами. Такі події, що відбуваються мовби під впливом Сесіла Б. де Мілля, мають більше спільного з журналістикою, ніж з історією: мені здається, що історія, справжня історія, більш сором’язлива, а відтак її головні дати протягом тривалого часу можуть залишатися невідомими. Один китайський письменник якось завважив, що єдиноріг може залишатися непоміченим саме через свою аномалію. Очі бачать те, що звикли бачити. Тацит не сприйняв розп’яття, хоча й згадує його у своїй книзі.

До цієї думки мене спонукала одна випадкова фраза, на яку я наштовхнувся, гортаючи історію грецької літератури, і яка привернула мою увагу деякою загадковістю. Ось ця фраза: «Не brought in a second actor» («Він увів другого актора»). Я зупинився й з’ясував, що йдеться про Есхіла{761}, котрий, як зазначено у четвертій главі «Поетики» Аристотеля, «збільшив з одного до двох кількість акторів». Відомо, що драма зародилася з поклоніння Діонісу{762}; спочатку лише один актор — лицедій, — піднятий на котурни, у чорному або пурпуровому вбранні і з великою маскою на обличчі — ділив сцену з хором, що складався з дванадцяти осіб. Драма була культовою церемонією і, як будь-яке ритуальне дійство, ризикувала залишатися незмінною. Так, мабуть, і сталося б, якби одного дня, за п’ятсот років до початку християнської ери, здивовані або й обурені (за припущенням Віктора Гюґо) афіняни не стали свідками неоголошеної появи другого актора. Того давнього весняного дня, в тому камінному театрі кольору меду, що подумали вони, що саме відчули? Мабуть, не зачудування, не приголомшення, хіба що легке здивування. У «Тускуланських бесідах»{763} зазначається, що Есхіл вступив до піфагорійського братства, але ми ніколи не дізнаємося, чи передчував він, хоча б почасти, значення цього переходу від одного до двох, від одиничності до множинності і далі — до нескінченності. З другим актором з’явились діалог і невичерпні можливості взаємодії характерів. Якийсь глядач-провидець побачив би за цим чимало майбутніх образів: Гамлета й Фауста, й Сехізмундо{764}, й Макбета, й Пера Ґюнта{765}, й інших, яких наші очі досі не можуть розпізнати.

І ще одну історичну подію відкрив я під час читання. Сталася вона в Ісландії, в XIII столітті нашої ери, десь тисяча двісті двадцять п’ятого року. На науку майбутнім поколінням історик і письменник Сноррі Стурлусон у своєму маєтку Боргарфйорд відтворював останній похід славетного конунга Гаральда, сина Сіґурда, на прізвисько Суворий (Гардрада), котрий перед тим воював у Візантії, Італії та Африці. Тості, брат саксонського короля Англії Гаролда, сина Годвіна, прагнув влади і домігся підтримки Гаральда, сина Сіґурда. Разом з норвезьким військом вони висадилися на східному узбережжі й захопили замок Йорвік (Йорк). На південь од Йорвіка їх зустріло військо саксів. Виклавши ці події, Сноррі веде далі: «Двадцятеро вершників наблизилися до шеренг загарбників; і люди, і коні були закуті в панцир. Один з вершників гукнув:

— Є тут ярл Тості?

— Правду кажучи, я тут, — озвався той.

— Якщо ти й справді Тості, — мовив вершник, — я маю тобі переказати, що твій брат пропонує тобі пробачення й третину королівства.

— Якщо я погоджусь, — сказав Тості, — що дасть король Гаральду, сину Сіґурда?

— Про нього також не забули, — відповів вершник. — Він отримає шість футів англійської землі і ще один, бо високий на зріст.

— Коли так, — мовив Тості, — перекажи своєму королю, що ми будемо битися на смерть.

Вершники поскакали геть. Гаральд, син Сіґурда, замислено запитав:

— Хто був той лицар, котрий так доладно говорив?

— Гаролд, син Годвіна».

В інших главах йдеться про те, що того дня, ще до заходу сонця, норвезьке військо було розбито. Гаральд, син Сіґурда, загинув у бою так само, як і ярл Тості («Хеймскрінгла»{766}, X, 92).

Є присмак, що його наш час (можливо, пересичений брутальними підробками професійних патріотів) зазвичай сприймає з деякою підозрою: це первісний присмак героїзму. Мене запевняють, що цей дух таїть «Пісня про мого Сіда»; я безпомильно відчуваю його в рядках «Енеїди» («Сину, у мене вчись мужності й справжньої стійкості, в інших — успіху»), в англосаксонській баладі «Битва під Мелдоном» («Мій народ сплатить данину списами й древніми мечами»), у «Пісні про Роланда»{767}, у Віктора Гюґо, Вітмена, Фолкнера («Лаванда, пахощі якої сильніші, ніж запах коней та відваги»), в «Епітафії війську наймамців» Гаусмена{768} й у «шести футах англійської землі» з «Хеймскрінгли». За позірною простотою історичного викладу прихована тонка психологічна гра. Гаролд удає, ніби не впізнав брата, щоб і той в свою чергу вчинив так само; Тості не зраджує його, однак не зраджує й свого спільника; Гаролд готовий пробачити брата, але не допустить втручання норвезького конунга, тож і діє цілком зрозуміло. Про влучність його відповіді годі й говорити: дати третину королівства, дати шість футів землі[488].

Одна лише обставина вражає більше, ніж вражаюча відповідь короля саксів: те, що увічнив її ісландець, людина, в жилах якої текла кров переможених. Це так само, начеб якийсь карфагенянин доніс до нас згадку про звитягу Реґула{769}. Немарно Саксон Граматик{770} у своїх «Gesta Danorum»[489] зазначає: «Жителів Туле (Ісландія) втішає вивчення й занотовування історії всіх народів. І для