Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

за руки, — наказала відьма. — Ти, — Ніязі

зіщулився під її поглядом, — співай. Талавіре, дай золоту бляшку.

— О, нарешті запам’ятала моє ім’я, — пробуркотів Повноважний.

Бекир уявлення не мав, що вони мусять зробити, але відчуття

сигналізували про небезпеку.

— Знав би ти, як довго я чекала цього моменту, — проказала Амага.

Вона відкинула меча, поволі підвелася зі свого трону, розправила плечі й

нагородила кожного довгим пронизливим поглядом. В обличчі жінки щось

невловимо змінилося. З’явилася рішучість, наче вона ставала до тільки їй

відомого бою, а ще приреченість, як у людини, що робить незворотний вибір. А

проте Бекир помітив ще одне: той самий блиск, що торкнувся очей Амаги, коли

її змусили поговорити з Таргом. Вона теж щось пригадала, щось болісне й

водночас здатне викликати ніжність. Такий погляд був у Ма, коли вона

обробляла його рани чи коли, думаючи, що він уже спить, цілувала в лоба. Це

був погляд матері, яка знає, що разом із неймовірною любов’ю до дитини крокує

біль від неминучої розлуки, тому що діти мають іти далі.

Холодна міцна рука Амаги обхопила його долоню.

Другою вона взялася за лапку Ніязі.

— Ну ж бо, співай, чого мовчиш, хутряне дитя?

Хлопчик-лисеня прокашлявся і почав. Спершу його голос був слабким та

невпевненим, але з кожним словом дедалі сильнішав. Бекир знав цю пісню, як і

кожна дитина в Ак-Шеїх. Ма співала її щовечора, поки він був маленьким.

«Колискова для богині», — називала її мама, хоч і не могла пояснити, звідки ця

назва, адже в пісні йшлося про Золоту Колиску, у якій Діва колихала

новонароджений Кіммерик.

— Колискова для богині, — собі під носа прошепотів Бекир.

Амага приязно йому кивнула, а потім захиталася в такт мелодії і

продовжила говорити. Вона знову зверталася лише до Тарга:

— Я бачила, як Кіммерик занепав, як народився Двобог, я спостерігала за

Мамаєм і раділа, коли ти вперше розплющив очі, а потім знову чекала на тебе. Я

хочу прокинутися й водночас цього боюся. Оракул сказав, що я стану царицею

далекої землі. Йолоп. Мене ж бо обрала богиня. Вона побачила злякане дівча й

вирішила сховатися в її тілі. Ми підійшли одна одній. Діва ненавиділа себе за

слабкість і за те, що не змогла захистити Кіммерик. Амага звинувачувала себе в

тому, що сталося з братом. Не дивно, що Амага не помітила її присутності, а

Діва в тілі дівчинки забула, що вона богиня. Час прокидатися. Дівчинка, що

ненавиділа Діву століттями, існувала в одному тілі зі сплячою богинею. І навіть, коли ти втік від мене, сховався в тілі Мамая, я не згадала про доторк богині. Час

прокидатися. Пробач мені й будь вільним від моїх бажань. І нехай нарешті

богиня обійме своє дитя. Час прокидатися.

Над ними здійнявся вихор. Дві реальності почали зливатися. Бекир знав, що він у голові Талавіра, що тримає за руки духів, і водночас бачив Дешт, місце

падіння Матері Вітрів, вирви замість бараків, складені для тризни тіла, себе й

друзів у колі. Ма кричала до армійців і намагалася їх зупинити. Болбочан

наставив на Талавіра гвинтівку. Азіз-баба виставив руку в проханні зачекати ще

трошки. І в реальності навколо них закрутився вихор. Колискову, яку почав Ніязі, підтримали інші. Евге випустила суєрні пагони, долоні Чорної Корови

почервоніли від жару. Бекир відчув, як до нього потягнулися дерев’яні уламки

Золотої Колиски, що були на тілі Талавіра. Він дав їм силу ожити.

Вогонь, суєр, дерево та метал утворили форму. Вихор посилився, і це

злякало чоловіків та жінок у реальності. Армійці та амазонки вирішили, що

вихор, рух уламків між руками дітей — це народження джадала. Навіть Ма не

змогла б їх зупинити. «Так, — це народження, але Золотої Колиски», — подумав

Бекир, розглядаючи те, що вони створили. І цієї миті пролунав постріл.

Талавір. Шлях додому

Талавір розімкнув повіки. Він не міг зрозуміти, де опинився і чому тут

стільки світла. Вони стали в тогірек Діви, коли вечірня темрява тільки наповзла

на Дешт. Тепер же зовсім розвиднилося. Від Йилдиз залишилася бліда цятка.

Діти біля нього так само щулилися. Після темної кімнати духів світ реальності

засліпив барвами. У центрі їхнього кола стояв Тарг. Його шкіру вкривали уламки

Золотої Колиски, що колись були на тілі Талавіра. Вони оновилися, дерево

заясніло, бронзові та золоті вставки блищали в променях ранкового сонця.

Потворні пластикові зірки зникли. Тіло Тарга складалося із рожевої солі й було

напівпрозорим, тож він нагадував майстерно виконану скульптуру з рожевого

кварцу. Талавір бачив течію суєру в жилах хлопчика, пульсацію серця в грудній

клітці, ритмічне надимання рубінових легень. І над усім тим, наче коштовне

оздоблення, виблискували деталі із Золотої Колиски. Перед очима Талавіра

застрибали золоті мушки, і він усміхнувся, думаючи, що це від сліпучої краси

Тарга. А потім голову пронизав біль, і він відчув, як тепла рідина сповзла по носі.

Пронизливо закричала Ма, і він упав на її руки. Діти заметушилися і кинулися до

Талавіра. Болбочан щось забурмотів на своє виправдання. З дула його гвинтівки

здіймалася цівка диму. «Усе завжди повторюється, — подумав Талавір і

потягнувся до лоба — до джерела нестерпного болю, — його знову вбив його

брат по солі».

— Гей, усе буде гаразд, — схилилася над ним Ма. Крила за її плечима

здибилися, обличчя виринало наче з туману, і лікарка нагадувала давнього

архангела з картинок, які він бачив у кольорових книжках на Матері Вітрів.

— Він же в мене влучив?

— Влучив. Зумисне чи випадково — у бляшку на твоєму лобі. Ви ідіот! —

прокричала Ма Болбочану. — Я ж просила почекати! Але після тогіреку Діви ти

маєш значно кращий вигляд.

Талавір подивився на свої руки, обмацав тіло.