Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Він коротко засміявся:

— Не знайдуть.

— Як довго ти?..

Даґні замовкла. Цього разу вона не зойкнула, у неї все всередині завмерло. На стіні, за рядами механізмів побачила вирізану з газети фотографію: вона — у широких штанах і сорочці — стояла біля паротяга на відкритті «Лінії Джона Ґолта». Її голова була піднята, в усмішці відображався сенс, значення і сонячне світло того дня.

Вона застогнала і повернулася до нього, але вираз її обличчі відповідав її виразу на фотографії.

— Я був символом того, що ти хотіла знищити в цьому світі, — сказав він. — Але ти була для мене символом того, чого я хотів досягнути.

Він вказав на зображення.

— Так людина почувається раз чи двічі протягом свого життя. Але я вирішив, що таким буде мій постійний і природний стан.

Його безтурботний і впевнений погляд, ясність розуму допомогли їй осягнути цей момент, відчути його справжність — зараз, у цьому місті.

Коли Джон її поцілував, Даґні знала: їхні руки, обіймаючи одне одного, обіймають свою найбільшу перемогу. Їхньої реальності не досягали ні біль, ні страх. Це була реальність П’ятого концерту Гейлі, винагорода, якої вони так прагнули, за яку боролись — і її отримали.

У двері подзвонили.

Її першою реакцією було відсахнутися, його — притиснути її щільніше, затримати надовше.

Коли вона підняла голову, він усміхався.

Сказав тільки:

— Тепер настав час не боятися.

Вона повернулась слідом за ним до кімнати. Почула, як зачиняються позаду них, клацнувши, двері лабораторії.

Він мовчки допоміг їй одягнути пальто, зачекав, поки вона затягне пасок і надіне капелюха, а потім рушив до дверей і відчинив їх.

До приміщення ввійшли четверо м’язистих людей у військових одностроях. Кожен мав збоку по два пістолети. Їхні широкі безформні обличчя та очі були непроникні. Четвертий, їхній ватажок, виявився тендітним чоловічком у цивільному одязі та дорогому пальті. Він мав акуратні вусики, блідо-голубі очі, а поводився, наче інтелектуал, експерт зі зв’язків з громадськістю.

Він зиркнув на Ґолта, на кімнату, ступив уперед, зупинився, потім зробив іще один крок і знову зупинився.

— Слухаю вас, — мовив Ґолт.

— Ви… ви Джон Ґолт? — голосно запитав він.

— Це моє ім’я.

— Ви Джон Ґолт?

— Який?

— Це ви говорили по радіо?

— Коли?

— Не дозволяйте йому вас обдурити, — металевим голосом промовила Даґні, звертаючись до ватажка.

— Він — Джон Ґолт. Я подам докази до штабу. Можете продовжувати.

Ґолт обернувся до неї, як до незнайомки.

— Чи можете ви мені сказати, хто ви така, і чого від мене хотіли?

Її обличчя було таке ж порожнє, як і обличчя солдатів.

— Мене звати Даґні Таґґарт. Я хотіла переконатися, що ви справді та людина, яку розшукує вся країна.

Він обернувся до ватажка і сказав:

— Добре. Я — Джон Ґолт, але якщо хочете, щоб я з вами спілкувався, то тримайте цю стукачку, — і він вказав на Даґні, — від мене якнайдалі.

— Містере Ґолт! — неймовірно радісно закричав ватажок. — Яка честь з вами познайомитися, честь і привілей! Будь ласка, містере Ґолт, не зрозумійте нас неправильно, — ми готові виконати ваші бажання. Ні, звісно, вам не доведеться спілкуватися з міс Таґґарт, якщо ви цього не хочете. Міс Таґґарт лише намагалася виконати свій патріотичний обов’язок, але…

— Я сказав: тримайте її від мене якнайдалі.

— Ми ж вам не вороги, містере Ґолт. Запевняю: ми — не вороги.

Він обернувся до Даґні:

— Міс Таґґарт, ви неоціненно прислужилися народові. Дозвольте відтепер нам опікуватися цим чоловіком.

Заспокійливі рухи його рук намагалися змусити її відступити, щоб тримати якнайдалі від Ґолта.

— Чого ви хочете? — запитав Ґолт.

— На вас чекає весь народ, містере Ґолт. Все, чого ми хочемо, — отримати шанс розсіяти непорозуміння. Шанс співпрацювати з вами.

Його рука в рукавичці подала сигнал решті чоловікам. Дошки підлоги затріщали. Чоловіки мовчки почали відчиняти шухляди і шафи. Вони обшукували кімнату.

— Завтра вранці наш народ поверне собі надію, містере Ґолт, коли почує, що ми вас знайшли.

— Чого ви хочете?

— Просто привітати вас від імені народу.

— Мене арештовано?

— До чого ці старомодні вислови? Наша робота — це лише безпечно допровадити вас до найвищого керівництва нашої держави. Ваша присутність вкрай необхідна.

Він зупинився, але відповіді не отримав.

— Найвище керівництво хоче з вами порадитися — просто порадитись і дійти дружньої згоди.

Солдати не знаходили нічого, крім одягу та кухонного начиння. Не було жодних листів, книжок, навіть газет — так, ніби в кімнаті жила неписьменна людина.

— Наша завдання, містере Ґолт, допомогти вам посісти правильне місце в суспільстві. Здається, ви й самі не усвідомлюєте власної цінності.

— Усвідомлюю.

— Ми тут лише для того, щоб вас захистити.

— Зачинено! — повідомив солдат, погупавши кулаком у двері лабораторії.

Ватажок улесливо посміхнувся.

— Містере Ґолт, що за тими дверима?

— Приватна власність.

— Відчиніть їх, будь ласка.

— Ні.

Ватажок розвів руками зі страдницькою безпорадністю на обличчі.

— На жаль, мої руки зв’язані. Накази, розумієте. Ми повинні ввійти до тієї кімнати.

— То входьте.

— Це лише формальність, звичайна формальність. Існують усі підстави, щоб усе залагодити по-товариському. Ви ж погодитеся співпрацювати?

— Я сказав: ні.

— Упевнений, ви б не хотіли, щоб ми вдавалися до… необов’язкових заходів.

Відповіді він не отримав.

— У нас є дозвіл зламати ці двері, ви ж знаєте, — але, звісно, ми б не хотіли цього робити.

Жодної відповіді.

— Зламайте замок! — гаркнув він солдатові.

Даґні поглянула на Ґолта. Він стояв, беземоційний і з піднятою головою. Вона бачила безтурботну лінію його профілю, очі, спрямовані на двері. Замок був маленький — квадратна пластинка з полірованої міді: без отвору для ключа, без нічого.

Троє бовдурів мимоволі затихли, паралізовані безпорадністю. Четвертий, затиснувши в руці інструменти квартирного злодія, обережно шкрябав ними по дерев’яній поверхні дверей.

Дерево легко піддалось, донизу посипалися маленькі тріски. Через тишу, що запанувала навколо, ці стуки перетворювалися мало не на пістолетні постріли. Коли відмичка злодія почала нищити мідну пластину, присутні почули за дверима слабке шарудіння — не гучніше від втомленого зітхання. Наступної миті замок відпав і двері відчинилися.

Солдат відстрибнув. Ватажок наблизився, його кроки були нерівні, мов гикавка. Він різко штовхнув двері. Навпроти них зяяла непроглядна чорна діра з невідомим вмістом.

Вони перезирнулись і поглянули на Ґолта. Він не рухався. Стояв і вдивлявся у темряву.

Даґні рушила слідом,