Тарас Григорович Шевченко - Перлини української класики

не винесете ні користі, ні почесті, ні слави, хіба лайку, компрометації, роздратування власних нервів, обурення та ворожнечу многих і впливових противників? Як же се назвати, як не авантюри, донкіхотство? І пощо вам сього, питаю ще раз? Пощо?

– Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уйматися за невинними і покривдженими.

– Пане меценасе! – з виразом батьківської поваги в голосі скрикнув пан староста. – Не говоріть до мене як до гімназіаста, якому імпонують гарні фрази! Отак і я колись був у гімназії, і з запалом читав Шекспірового «Короля Ліра», і плакав зі зворушення над словами «нема в світі винуватих». Але пізніше я зрозумів, що Шекспір не без причини вложив сі слова в уста божевільного. Так, сі слова якраз антиподи правди. З нашого урядового, адміністраційного становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від уряду діється кривда – се або злочин, або божевілля. Я не жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви отсе сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? – всякими способами!

– Впевняю пана старосту, – мовив усміхаючись Євгеній, – я ані на хвилю не надіявся знайти в пану старості союзника в своїй роботі.

– Ну, ще чого не стало! – буркнув пан староста.

– А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тілько одного бажати, щоб се поборювання велося на строго законній дорозі так само, як я держав і буду держатися строго приписів закону.

– І ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете інсценувати, буде держатися законної дороги і в законних межах?

– Щодо себе, ручу вповні. Щодо інших – тут багато залежати буде від того, чи самі власті незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги.

– Пане, прошу не забувати, з ким говорите! – фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батьківську маску.

– Говорю pro futuro[59], отже, нікому докору ані закиду не роблю. А що незаконне поступування і провокації з боку властей – pardon, з боку поодиноких органів – дуже можливі, сього, надіюсь, пан староста не схочуть перечити.

Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкій задумі. А потім, простягаючи Євгенію руку, мовив з незвичайною сердечністю:

– Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!

Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.

– Прошу вашу руку! – мовив староста. – Зробіть мені одну маленьку річ, про яку буду отсе просити вас. Добре, прирікаєте?

– Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старості?

– Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.

– Що ж се таке?

– Але обіцяйте наперед!

– Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.

– А то упертий русин! – мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. – Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.

– Не можу, пане старосто! – рішучо мовив Євгеній.

– Чому не можете?

– Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.

– Думаєте про реформу каси?

– Між іншим і про се.

– А якби я власне задля сього заборонив се віче?

– Задля сього?

– Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.

– Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.

– Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.

– Чи се формальна заборона? – запитав Євгеній, встаючи.

Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.

– Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.

– Моє поважання!

Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:

– Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!

Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.

L

Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п’ятку, мовив якось несміло:

– Перепрошаю пана меценаса…

– А вам що, пане Парнас?

– Звертаю пану завдаток.

– Завдаток?…

– Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм…

– Ну, так що ж з того?

– Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.

– А то чому? Чи вам ціна занизька?

– Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.

– Ну, так чого ж не стало?

– Знають пан… боюся… знають пан, то деревляна шопа… там буде багато народу… з люльками, цигарами… не дай Боже нещастя…

– Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.

– А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда… Ану ж завалиться…

Євгеній зареготався.

– Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?

– Бодай пан здорові жартували! Ну-ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!

– Не можете? Чому?

– Що я пану буду говорити, – мовив жид, моргнувши хитро. – Пан і без того знають.

– Староста заказав?

– Я того не говорю.

– Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?

– Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу – бігме, не можу!

Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.

Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.

– Здорові, пане Вагман! – мовив Євгеній, порівнявшися з Вагманом. – А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.

– Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.

– Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.

– Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?

– Знаєте, пане Вагман, клопіт маю.

– Ну, який клопіт? – зацікавився Вагман.

Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір – шукати іншого локалю на віче.

– Гм, шкода вашої праці, пане, – мовив Вагман. – Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.

– Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?

– Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.

– Може, де найду, – мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя.

Вагман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився:

– Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.

– Ну що таке?

– Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво… ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмісті.

– Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?

– Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.

Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Вагман подався до помешкання